Читати книгу - "Шмагія"

себе, ні про випадок на галявині. Напевно, вона б просто не зрозуміла тонкощів Високої Науки, якби маг почав розповідати? Елементуми, інкарнації… «Вивчуся, тоді й запитаємо по-новому!» – вирішила відьма. Незабаром у Фортуната з’явилися обіцяні гроші. І ще – книги. Про способи доставки господиня не запитувала. Вища кваліфікація! Навіть у «теперішньому нестабільному стані».

Навчання почалося ще раніше.

Висока Наука давалася важко. Ази теорії, методологія – деякі речі, що їх Меліс уміла, вона робила «емпірично», як висловився майстер Фортунат. А чому закляття або руна діє саме так, яким законам підкоряється, до якого класу ворожіння належить, як змінити, підсилити, перетворити дію? Силаботоніка замовлянь, комплексні чари, терміни й значення… Учитель був терплячий. Жодного разу не підвищив голосу, не вилаяв за тупість, не плюнув із досади. По сто разів пояснював те саме, влаштовував практикуми, але запитував строго, повною мірою. Меліс длубалася в книгах і завданнях (на щастя, грамоти її матуся вивчила) до скреготу зубовного, до різнобарвних кіл перед очами, коли полум’я свічки двоїлося, а літери тарганами розбігалися зі сторінок. Вона боялася й обожнювала вчителя. У рідкісні миті – ненавиділа й відразу каялася. Соромлячись зізнатися самій собі, що вабить її до загадкового, незбагненного, глузливого, доброго чоловіка.

Так! Так! Доброго!

Вона відчувала це – як відьма та просто як самотня жінка.

Одного разу не витримала. Розридалася просто посеред уроку. Від власної безсилості, нездатності зрозуміти щось, елементарне для нього. Вона плакала, ховала обличчя в долонях, і раптом відчула: руки вчителя гладять її волосся. Ніжно, тремтливо. Така ніжність найчастіше дається неабияким досвідом, але Меліс зараз не думала про минуле життя Фортуната Цвяха. «Ну що ти, маленька! Заспокойся, все гаразд, не плач, у тебе вийде, ти розумниця, ти здібна…» Його обличчя. Зовсім поруч. Поцілунок був довгий, як осінній захід, палкий і солоний від сліз.

Про заняття цього дня більше не згадували. І завтра. І післязавтра. Навіть перетворення Фортуната начебто зглянулися над літніми, кумедними людьми, дали коханцям спокій, тихо стоячи за дверима.

Ранком четвертого дня Цвяха здолав кашель. За дві-три хвилини перед Меліс виник знайомий в’їдливий старий. Ба-дьорий і наполегливий, як старий цап, але відьма, тривожилась за здоров’я постояльця, ухилялася від ліжка. Під час занять вона час від часу лукаво поглядала на дідка, ледве стримуючись, щоб не пирснути в кулака. Їй було весело. Їй було гарно. У жінки з’явився не просто коханець. У неї з’явилася сім’я. Ціла сім’я в єдиній, мінливій особі. Агукав дитинка-син. Був у нього старший брат, проноза й паливода. Був люблячий чоловік. Палкий коханий. Свекор, глузливий добряга. Диво, яке не можна порівняти з глибокодумними вишукуваннями Високої Науки.

Щастя.

– Пробачте мою цікавість… У нього що, і вдача змінюється від зміни личин?

– Ще й як!

– Ну-бо, ну-бо, докладніше…

– То бешкетує, немов хлопчисько, то бурчить, як старий хрін. Тіло давить, каже. Свого вимагає. Намагається себе у вузді тримати, але не завжди виходить…

Гіркий запах осені й паленого листя. Примара лиха в жовтій сукенці манячіла у похмурій далині, але, слава Вічному Мандрівцеві, щоразу обходила стороною цю неможливу сім’ю. Уперше – коли зі столиці прибула бригада каземат-нишпорок. Нишпорили, винюхували, мов зграя лягавих псів. Поїхали ні з чим. Далі – навесні, коли Фортунат до Фільчиного Бору поткнувся. Узяв за компанію і Меліс: польову практику, мовляв, проходити будемо! Довго на Їжачій Рукавиці мудрував, «прапорці» якісь ставив. Ага, практика! Про відьму забув геть-чисто, лише разок попросив замовляння на кістковий родимець зробити. Видно, більше для порядку, щоб при ділі почувалася. Ідучи, ниточки від маячків показав. Якщо я трупом чи дитиною лежатиму – стеж. Задзвенить – доповіси.

Ну й добре! Не хоче пояснювати – не треба.

У неї теж своя гордість є.

Звикла потроху. До щастя дивного, до коханця-перевертня, до грози незрозумілої, що по краях небо обіклала. Навчилася не думати на майбутнє, днем сьогоднішнім жити. Лише іноді, засинаючи, мріяла: нехай перевертень, нехай гроза, аби тільки назавжди… На віки вічні! Гріх коханій людині довгих лих бажати. Соромилася, дорікала собі, а мрії по хаті мишами бігали. Сіренькі, в’юнкі. Пищали: щастя без гидоти лише в казках буває. Він – столичний маг, поважна людина. Звик у розкошах жити, при королівському дворі, у галантному товаристві обертатися. Любить? Чоловіча любов від воріт до кута: вилікується, виїде й із собою не покличе.

Чи все-таки покличе?!

Рік. Два. П’ять. У Високій Науці відьма не те щоб дуже, але дещо опанувала. Теорія, методика. Чари плела мудрі, які раніше й не снилися. Фортунату ці чари – плюнути-розтерти! А їй диво з див. Та й маг на неї по-іншому дивитися почав. Висока Наука допомогла? Чи…

Отут гроза й упала на голову.

Дочекалася.

* * *

– Ледь ви до мене прийшли, Їжачою Рукавицею почали цікавитися, я відразу зрозуміла: по Фартову душу з’явилися. А дівки ці линючі – про людське око.

– І помилилися, любонько. Я тут у першу чергу саме через цих «линючих дівок». Та ось, самі бачите, загруз. Як муха в меду. Місто у вас… медяне.

– Ви пробачте мені, дурній, майстре Андреа! Коли ви на барона з почтом навели морок і «покійничка» мого личиною обгорнули, я мало розуму не втратила! Потім уже, в хаті, ви: мовляв, тіла позбутися треба, а я мало що не в крик. Як пояснити, що він устане? Ви б мені нізащо не повірили.

– Не повірив би. А якби й повірив, то спалив би лежачого без зволікань. Знаю я, люба, як вони встають…

– І тут – вона. Шасть у двері. Дівчинка-курча, яку Фарт із дружками на галявині мучили п’ять років тому. У мене душа в п’яти. Край, поквитатися прийшла. А вона про зурочення, про пристріт мимрить. Дай, думаю, зіпхну її на вас, майстре Андреа. Виграю час. Либонь Фортунат опам’ятається…

– Я завжди ставився до вас із симпатією, люба. Бачу – не помилився.

– Поки ви з нею говорили, я її трішки вивчила. Бачу: звичайна людина. Ну, недоук. Та це з кожним трапитися може!

І зурочення вона придумала, ніхто її не псував…

– Що ж, колега Цвях теж прийняв циркачку за інфернала. Зізнаюся, я й сам… Ви, мабуть, не помітили, а я її з порогу мало до одвірка не приклав…

– Циркачку?! Ну, тут я не знаю, хто б кого приклав…

– У якому сенсі?

– У звичайному…

До місця бою Меліс припізнилася. Вона завжди була кепською бігункою, навіть замолоду. Проклинаючи вік, хвороби, болячки, вибої та власну дурість, відьма дошкандибала до будинку Швелерів тої