Читати книгу - "Шмагія"

Обнишпорила будинок. Поткнулася й назовні.

День знову перетворився на ніч.

Наступного разу отямилася на ліжку. Поруч, на табуреті, чекав горщик зі схололою юшкою та скибка хліба. Меліс жадібно накинулася на їжу. Попоїла, встала. Тримаючись за стіну, обережно, немов боячись таємних лиходіїв, відчинила двері в світлицю. Впустивши голову на руки, за столом спав хлопчик років тринадцяти. Знайомий ліловий плащ. Ядвіга лежала на двох зсунутих лавах, укрита ковдрою. Дружина Леонарда Швелера нагадувала небіжчицю: строга, кам’яна. Але дихає. Груди ледь здіймаються. І риси обличчя не загострилися. Відьма заспокоїлась, перевела погляд на молодика за столом. Зовсім хлопчисько… Звідки?

Де дитина? Де чоловік-рятівник?!

Вона торкнула хлопця за плече. Той здригнувся, ніби від опіку. Замотав головою, широко розплющив каламутні спросоння очі. Розтулив рота, збираючись щось сказати – і захекався. Просто-таки зайшовся кашлем: сухим, гавкучим, «перченим». Аж сльози з очей. Відьма кішкою відскочила до стіни. Було чого: непроханий гість роз’їхався гармошкою по всій світлиці, від стіни до стіни. Дитина, паливода, отрок, юнак, бадьорий молодець, зрілий чоловік, кріпкенький дядько, сивочолий старий, зовсім уже старезний дідуган, небіжчик, обтягнутий пергамент-ною шкірою…

Гармошка зійшлася в акорді, що різав слух.

Перед Меліс сидів старий із довгим, сивим волоссям до пліч. Він мовчки розвів руками. Ось так, мовляв. Сама бачиш, який конфуз.

– Зрозуміло, голубонько. Виходить, він і справді не в змозі контролювати метаформоз. Я так і припускав. Хоча допускав і нове закляття, з трансмутантів. Пробний зразок, на доведенні…

– На жаль, майстре Андреа. Саме прийде, саме піде. Знаєте, у нас обох чуття прорізалося: коли це наближається. Як-не-як, п’ять років разом. Я намагалася поруч бути, на випадок чого. Прикрити, очі зайвим глядачам відвести. Сам-бо він безпорадний робиться, гірший за дитину…

Так і стали жити-поживати. По черзі впадаючи в безтяму, лише зрідка встигаючи перекинутися словом. Ледь незнайомець намагався розповісти хоч щось про трагедію в Їжачій Рукавиці, його скручував ведмідь-кашель, підминав, розривав гармошкою. Гість міняв іпостась і, найчастіше, непритомнів. Усе робили по черзі: готували їжу, доглядали байдужу Ядвігу, годували нещасну з ложечки, прибирали після неї. «Треба чоловікові повідомити, нехай забере», – кволо думала Меліс. На жаль, сили дістатися до будинку Швелерів не було. За поріг ступити, й то лячно.

А до неї, як на зло (чи на щастя?) два дні поспіль – ні лялечки.

А третього дня з’явився молодий стругаль із майстерні Леонарда, виряджений господарем на пошуки. Чому тільки третього? Ну, тут усе просто. В день зникнення Леонард Швелер повернувся додому, як завжди, на заході, добре повечеряв і ліг спати. Вечерю подала дочка, а дружиною чинбар мало цікавився поза повсякденними звичками. Рано вранці пішов на роботу й лише ввечері другого дня довідався від заплаканої дочки, що Ядвіги досі нема. Пообіцяв відлупцювати заблукану жінку, що зникла невлад, і знову ліг спати. Непокоїтися цілу ніч? Мучитися здогадами? Дуля вам! Вечір думає, ранок вирішує. Зі світанком він знову подався до своїх казанів і шкір, лише пополудні відрядив на пошуки вільного від роботи здорованя. Нехай, значить, пошерстить у подруг. Де ж іще? Ну, на ринку. Відшукаєш, жени додому: чекати кари від гнівного чоловіка. Якщо не відшукає? Та байдуже, куди вона подінеться, довбня дурна…

Стругаль відшукав.

Меліс піднесла хвалу Вічному Мандрівцеві, що новий мешканець спав за дверима в комірчині. Інакше не уникла б пліток. Незабаром стругаль повернувся з возом і парою помічників. Ядвігу відвезли додому.

Назавтра з’явився ланд-майор Ернест Намюр, суворий і допитливий. Йому відьма вперше повідала усічену історію, котру пізніше довелося почути Мускулюсу. Вона не встигла домовитися з постояльцем про «рятівну неправду», але відьомський «вухар» тихенько нашіптував: язик до в’язниці доведе. Вийшло складно: два чужі чаклуни, дві випадкові глядачки, про решту не можу знати. Насилу подруженьку з лісу допхала. Трупи – на Їжачій Рукавиці. Підіть, пане, прилучіть до справи.

Серце лихо віщувало. Що, як дізнаються? Начебто, нічого лихого не вчинила, навпаки, двом людям життя врятувала. Хоча життя те обом боком виходить… Дитя в жовтій сукенці стояло за спиною, майструвало зашморг. Виворотні-небіжчики по лавах сиділи. Свинячі рила ночами снилися, намагалися знайомою пикою обернутися.

Згодом вгамувалися.

І відьма, і її випадковий постоялець потроху відходили після такого удару. Чоловік перестав міняти подобу по кілька разів на день. Тепер це відбувалося помітно рідше. Він більше не роз’їжджався гармошкою, непритомніючи при спробі заговорити про те, що сталося. Одного разу сам запропонував поговорити. Так, невдалий експеримент. Який саме? Будь ласка: дослід прямого контакту з неканонічними інкарнаціями елементумів. Вам це про що-небудь говорить? «Гармошка» – побічний ефект. Уляжеться? Навряд чи. У всякому разі, я на це не розраховую. Так, маг. Вищої кваліфікації. Тому не розраховую на поміч: «terra incognita», зовсім недосліджена галузь. Куди я поїду в моєму стані? Щоб звалитися трупом на дорозі? Чи перетворитися на дитину? Якщо доберуся до столиці, бути мені предметом довічного вивчення та співчуття. Шанс? Гадаю, є. Я з цим зараз працюю… Скільки? Не знаю. Місяць. Рік. Десять років. Дякую, добра Меліс. Чесно кажучи, я вражений і розчулений. Розумієте, мені зараз більше нема куди податися…

Хижих риб ловлять на живця. Провінційних, незаміжніх, бездітних відьом – на жалощі. І на цікавість. І ще на одну дрібницю.

Так, звісно. Я не збираюся зловживати вашою гостинністю. У мене є кошти і є можливість переказати частину їх сюди, не залишаючи Ятриці. Крім того… Якщо вам це цікаво, я готовий дечого навчити вас за час мого тут перебування…

Ну яка відьма встояла б проти такої наживки?! Стати ученицею мага вищої кваліфікації, прилучитися до Високої Науки замість слабеньких доморослих чарів, «мамчиних таємниць»?

Зрозуміло, вони домовилися.

І останнє, люб’язна Меліс. Навіщо в місті знати, хто я такий? Поповзуть чутки, балачки… У підсумку мене можуть забрати силоміць, як жертву небезпечного досліду. Ви розумна жінка, самі все розумієте. Я чув, що ви розповідали місцевому… е-е-е… представникові влади. Дуже розумно й винахідливо. Прийміть моє захоплення! А якщо почнуть розпитувати, назвіть мене вашим далеким родичем. Сьомою водою на киселі. Погорілець, жити нема де… Ах, так! З огляду на мій теперішній нестабільний стан, нехай буде сім’я погорільців.

Не заперечуєте?

– Оригінальна версія, смію зауважити. Просто не маг, а професійний зловмисник. Усе продумано до дрібниць… Вам це не здалося підозрілим?

– Ах, майстре Андреа! Він, мерзотник, був такий чарівний…

Меліс не заперечувала. Але по закінченні розмови, коли «жертва досліду» відлучилася, вибачте за подробицю, в нужник, вона раптом зміркувала: делікатний кавалер їй нічого до пуття не розповів. Ні про