Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"

Я придивився.

Лісом щось прямувало до нашої пастки.

– Ніби не повзе, – мовив Митько. – Здається, навіть іде.

– Та це ж людина! – вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, поваливсь униз.

– От лиха година! – крикнув я, вискакуючи з куреня. – Хто це? Що з вами? Ви цілі?

– Та здається, – озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилась його голова. – От чортяка, – мовив дід, вилізши нагору. – Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?

– А це, дідусю… – почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.

– Це, дідусю, – пробелькотів Митько, – ми й самі не знаємо хто. То не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?

– Ні-і.

– От біда, – зітхнув дід. – А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.

– Молочка, – облизнувсь Митько. – І багато?

– Повний бідончик.

– А може, не все вилилось?

– Та ні, все.

– Жаль, – гірко зітхнув Митько. – Ех, якби знати, хто це, – нещиро правив далі. – Я йому б…

– Авжеж, – хитав головою дід. – Ну, як вам тут, добре? – цікавивсь, прямуючи до куреня.

– Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? – піддобрювались ми.

– Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би. Є у вас водичка?

– Є, дідуню, ось, – мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.

– Спасибі, – лагідно подякував той. – Ну, а лопатка вам уже не потрібна?

– Лопатка? – зашарівсь Митько.

– Еге ж, лопатка. Он вона лежить.

– А й справді, лопата, – дурнувато гигикнув я.

– А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?

– От-от, черви. На риболовлю, – випалив Митько.

– Ну й багато вловили?

– Та ні, не дуже, щось кльову не було.

– А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.

І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.

– Ти бач, – наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. – Здається, курка.

– Курка, дідуню, курка, – хутко запевнив його Митько. – Ми оце прийшли з села, бачимо – бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали.

– Ой-йой, це ж куди забігла! – розвів руками дід. – Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую – нявчить щось уранці під дверима. Глядь – а то Мурчик мій. Набридло, видно, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?

– Принесемо, принесемо, – спантеличено запевнили ми.

– І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду.

– Посидьте, дідусю, ще, – улесливо завели ми.

– Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.

– До побачення, дідусю. До завтра, спасибі вам, – кволо відповіли ми.

– І хитрющий же дідуган, – мовив по хвилі Митько.

– Все зрозумів.

– Та тут уже нічого не вдієш.

– Добре, що кілка не вбили, як ти казав.

– Авжеж, це ще дідові пощастило.

На цьому ми й погодились.

Розділ VIII

Нічний гість. Негативні наслідки навчання уві сні

Сухо тріщало веселе багаття, висвітлюючи стовбури навколишніх дерев, а ми, продовжуючи розмову, били комарів, які за два тижні вже звикли до нашої «Гвоздики».

– В о н о таки існує, – задумливо протягнув Митько, ляскаючи себе по шиї.

– А може, Митю, то все вигадки?

– Аякже, вигадки… – договорити він не встиг.

Тривожний рев розлігся над озером, вдарив у курінь, рвонувсь увись, і вже далеко-далеко такою самою тривогою й незбагненністю озвався ліс: о-о-у-у-у-у.

Митько скочив на ноги:

– Ти чув?

– Чув, – ледь озвався я.

З ліхтариком у руках ми кинулись до берега.

– Тільки разом, – на ходу кричав Митько. – Як з одним що трапиться, другий поможе.

– Звичайно! – відгукнувсь я, світячи під ноги. Попереду щось голосно плюснуло.

– Туди!

– Туди! – тривожно озвалось у мене в животі.

Пробігши ще трохи, ми засапано зупинились. Метрах в семи од берега щось булькало.

– Он, – присвітив я бульбашки, що з’являлися на поверхні.

– В о но, – потвердив Митько, трохи непевно ступаючи у воду.

– Куди? – схопив я його за руку. – Ти що?

– Пусти!

– І не подумаю. Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло? Як дурне теля? Не здумай лізти, – тягнув я його що було сили.

– Та добре вже. Не полізу, – сердито озвався він. – Пусти.

Ми стояли по коліна у воді і дивились на ті дивні бульбашки. Ще хвилина, і все затихло.

– Ну от, – порушив мовчанку Митько. – Все. Ех, така нагода!

– Схопило б тебе за ногу, була б тобі нагода!

– При чому тут нога! Хіба ти не розумієш? Це ж, може, єдиний шанс. І так безглуздо його втратити.

– Так-то воно так, – і собі зітхнув я. – Але ж не ризикувати життям!

– А всі великі дослідники! Багато б вони відкрили, якби не ризикували? А ти все зіпсував! Та якби вони були такі, як ти, світ, мабуть, не знав би й половини того, що знає тепер!

– Такі як я! Так, виходить, я винен у тому, що не пустив тебе, може, на вірну смерть? А коли б воно тебе вхопило, мені що, ліхтариком його по голові бити? Воно і мене разом із ліхтариком проковтнуло б!

– Ну добре… Це я так, спересердя, – промимрив Митько. – Тс-с-с, – прошепотів, торкнувшись мого плеча.

– Що?

– В кущах зашаруділо.

– Та вже вчувається, – махнув я рукою. – Ходімо.

– Ходім. – Ми повернулися до куреня і залізли всередину. – Ну, то вигадки чи не вигадки? – з’єхидничав Митько.

– Мабуть, таки правда.

– «Мабуть»… Ще й зараз не вірить! Хочеш, я тобі почитаю?

– Я хочу спати.

– То ти засинай, а я читатиму. Про палеозойську еру, згода?

– Читай, краще запам’ятаю.

– То слухай: «Якби ми з вами опинились у лісі кам’яновугільного періоду, то навряд чи у вас склалося б приємне враження…»

– Авжеж, – ліниво погодивсь я.

– Що?

– Авжеж, кажу.

– А-а… Ну слухай далі. Я вибірково…

– Давай.

– «…Лиш зрідка мертву тишу порушував плюскіт води: то по болоту брьохали тварюки, що виглядом своїм нагадували саламандр, але набагато більших за розмірами, – стегоцефали».

«Цікаво, – думав я під