Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Та гаразд уже, – охолов я. – А чому обов’язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же в о н о хрумає!
– Молодець! – вигукнув Митько. – Звичайно, курку! І мороки набагато менше. – І по хвильці додав: – Та й безпечніше.
Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала та била крилами.
– Ху ти, – мовив, одхекуючись, Митько. – Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!
– Це хіба курка! – згоджувавсь і я, підводячись після невдалого кидка. – Це ж страус!
І ми знов якомога лагідніше заводили:
– Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!
– А тю-тю-тю-тю.
Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами.
– Та ну її, – не витримав перший я. – Всі коліна пооббивав.
– Зараз, зараз ми її, – не здавався Митько, виносячи з хати ковдру, – у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.
На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном.
– Єсть! – вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її в мішок, і тут же загорлав: – Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!
– Ну от бачиш, – співчутливо сказав я. – А якби коза? Ото б намучились!
– Та й то, – відповів Митько. – Бери лопату, і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи.
* * *
– Ну що, Митю, може, вистачить? – я стояв по пояс у щойно виритій ямі і втирав чоло.
– Та де там вистачить. Йому звідси вилізти – все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.
– Нічого собі новину ти приберіг, – пощулився я. – Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?
– Та він на людей побоїться…
– Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? – промайнув у мене жахливий здогад.
– Звідки я знаю. Може, турист який.
– А де ж він тепер?
– Де! Додому поїхав!
– Додому! А може, – важко сковтнув я, – воно з’їло його?
– З’їло? – злякавсь Митько. – Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді… А що, – опустивсь на землю. – Може, й так… А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами!
– Були речі, – промимрив я, відчуваючи, як сорочка липне до спини. – Сандаля. Отут же, біля куреня, лежала.
– Сандаля? Чому ж ти мовчав?
– А що мені було – кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!
– І куди ти її подів?
– У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.
– Ай-я-яй! – мало не застогнав мій друг. – Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам’ять рідним була.
– Дуже б вони тішилися тією пам’яттю.
– Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сандалії була б рада.
– Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?
– А що, – розпалювався ще більше Митько. – Рада була б!
– Та стривай!.. Щось ти вже сильно теє, перегнув.
– Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, і вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його хап! І готово.
– Еге, бач, як воно обертається, – роздумливо подав голос я. – Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже шукали б усі й міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.
– Авжеж, – зрадів Митько. – Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.
Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.
Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, «інакше воно здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма».
– Ху, ну і ну, – стомлено хитав головою я, дмухаючи на стерті долоні.
– Ямка – будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.
– Та ти що – кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе.
– Правда, я й не подумав. Але ж воно й так може забитись, коли падатиме, чи ніжку звихнути. Ми на дно подушку покладемо. Все-таки м’якше.
– А що ж, – згодивсь я. – Можна й подушку.
– Візьми в курені. Заодно й курку давай.
Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшися, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.
– Ти бачив таке? – дратувавсь Митько. – Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак от: кво-кво-кво-кво-кво.
– Ай, Митю, – зауважив я. – В тебе, як у жаби, виходить.
– То спробуй ти!
– Ко-ко-ко-ко-ко, – дуже справно почав я, але курка обійшла кругом дерева і сховалася за стовбуром.
– Тьху ти! – спересердя сплюнув Митько. – Та вона нікого не слухає. Дай-но я в неї хоч грудкою кину.
– Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.
– Звичайно, – згодивсь товариш. – Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула?
Бабуся підкинула! Інакше й не скажеш. Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути – і то не було вільної хвилини.
– А хто обіцяв юшку у казанку над полум’ям? – усе ж запитав я в Митька.
Той невдоволено зашурхотів соломою:
– Овва! Юшка! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то з села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку крадь, то яму рий. Ніколи й угору глянути. Хай уже трохи проясниться із оцим от, – кинув на озеро, – буде тобі й юшка, буде і свисток.
Тим часом споночіло. Ми намастились одеколоном «Гвоздика» і лягли в курені, вистромивши голови назовні.
– Швидше б ми його побачили, – мовив Митько, – а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.
– Хай собі.
– Скоріше
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Митькозавр iз Юрківки», після закриття браузера.