Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

href="ch2-722.xhtml#id139">[722]. Це означає припинити сприймати речі з погляду їхньої утилітарності, відбираючи лише те, на що ми можемо вплинути, адже цей інтерес робить нас нездатними бачити речі такими, якими вони постають у їхній реальності та єдності. «Чому ми ділимо світ? — запитує Сезан. Це відображення нашого егоїзму? Ми усім хочемо користуватися»[723]. Натомість художник, каже Берґсон, дивлячись на річ, «дивиться на неї заради неї, а не заради себе»[724]. «Художники сприймають не для того, щоб впливати, вони сприймають, щоб сприймати, просто так, заради задоволення». Берґсон робить висновок, що філософія також повинна сприяти повній зміні нашого бачення світу.

Привілеюючи таким чином естетичне сприйняття як модель філософського сприйняття, Берґсон, тим самим, приєднується до тисячолітньої традиції. Від самої античності добре усвідомлювали, що звичка та інтерес спотворюють сприйняття. Щоб віднайти чисте сприйняття, тобто сприйняття естетичне, потрібно, як каже Лукрецій, дивитися на світ так, ніби бачиш його уперше:

Спершу поглянь на блакить найчистішу погідного неба, як і на весь його вміст: на зірки мандрівні, на лискучий місяць, на сонце, що серед світил собі рівних не має; все це коли б ось, наприклад, сьогодні відкрилося раптом зору людському, поставши в красі своїй непорівнянній, — що ж тоді більшим для смертних могло б видаватися дивом? Що з усіх явищ могло б у них викликать меншу довіру? Як на мій погляд — ніщо. Задивившись, усі б заніміли. Нині ж, видовищем тим наситившись, ніхто вже й не зволить очі до неба звести, до хоромів його яснозорих![725]

Слова Сенеки є відлунням слів Лукреція:

Мені ж багато часу йде, звичайно, на самі роздуми над мудрістю: споглядаю на неї з таким подивом, з яким дивлюся й на весь світ, а його я бачу не раз немовби той глядач, який тільки що прийшов на виставу[726].

Бачити речі уперше означає звільнити погляд від усього, що приховує оголеність природи, від усіх утилітарних уявлень, якими ми її огортаємо, це означає сприймати у наївний та незацікавлений спосіб. Подібна настанова дається нелегко, адже потрібно вирвати себе зі своїх звичок та зі свого егоїзму. Сенека небезпідставно зазначає, що ми дивуємося тільки рідкісним речам та ігноруємо величні видовища, якщо бачимо їх кожного дня[727].

У XVIII столітті усвідомили, що потрібно протиставити зростаючій механізації природи естетичний підхід до неї. Великий вчений і дослідник Александр фон Гумбольдт у книзі, названій «Космос», згадує про побоювання його сучасників, що розвиток наукового пізнання витісняє задоволення, яке ми його відчуваємо від споглядання природи[728]. Починаючи з 1750 року, Александр Баумґартен[729] у своїй «Естетиці» стверджував, що поряд із «логічною істиною» повинно бути місце для «естетичної істини», протиставляючи, наприклад, затемнення сонця, побачене очима астрономів і математиків, та емоційно сприйняте пастухом, що говорить про нього своїй коханій[730]. У 1790 році, у «Критиці здатності судження», Кант дуже добре визначив відмінність між двома ставленнями до природи, науковим і естетичним. Щоб сприймати океан як піднесене явище, не потрібно обмежуватися географічною чи метеорологічною перспективою, потрібно «побачити океан так, як це роблять поети, тобто побачити лише те, що він показує оку: як чисте дзеркало води, обмежене лише небом, якщо його спостерігають у спокої, чи як безодню, що загрожує поглинути все, якщо його спостерігають під час бурі»[731]. Цей емоційний, а отже суб’єктивний аспект естетичного сприйняття є дуже важливим: кажуть про задоволення, зачарування красою, а також про страх перед величним. Йдеться, таким чином, не про емоції, пов’язані із нашим повсякденним життям, а про незацікавлені емоції, викликані спогляданням природи.

Незацікавлений характер емоції є надзвичайно важливим. Кант вважав, що «безпосередній інтерес до краси природи […] завжди є ознакою доброї душі»[732]. Під «безпосереднім інтересом» Кант розумів здатність знаходити задоволення у чистому існуванні природної краси, мати інтерес лише до краси, без жодних егоїстичних міркувань:

Той, хто у самотності (та не маючи наміру повідомити іншим свої спостереження) споглядає прекрасну форму дикої квітки, птаха чи комахи тільки для того, щоб захоплюватися ними та любити їх […], має безпосередній інтерес до краси природи[733].

Існує, таким чином, глибинний зв’язок між естетичним та етичним підходами: першим керує інтерес до краси, другим — до блага. Між іншим, Александр Баумґартен рекомендував тим, хто хотів набути естетичну освіту, вправи, «аскезу», щоб узгодити здатності розуму та здатності почуттів[734].

Шопенгауер також приєднується до цієї традиції, коли описує незацікавлене споглядання, що наступає тоді, коли індивід звільняється від принципу розуму, від своїх бажань, своїх інтересів, знищує себе, щоб загубитися в об’єкті, коли стає вільним від часу «чистим суб’єктом». Адже, використовуючи, як і Шопенгауер, мову Спінози, розум стає вічним тоді, коли сприймає речі sub specie aeternitatis, з погляду вічності[735].

На думку Ґьоте, естетичне сприйняття відкриває доступ до досвіду природи. Наприклад, у «Вільгельмі Майстері» герой книги відпочиває на березі озера Лаґо-Маджоре у товаристві художника, який відкриває йому магію мистецтва:

Природа зовсім не дала нашому старому товаришу ока художника. Маючи до цього часу досвід чуттєвої краси винятково у людській формі, він несподівано зрозумів, завдяки товаришу, наділеному такою самою чуттєвістю, проте сформованому зовсім іншими радостями, зовсім іншим видом діяльності, що відтепер сам світ відкривається йому […] Він внутрішньо уподібнюється своєму новому другу і, оскільки він є достатньо вразливим, вчиться бачити світ очима художника, а коли природа у відповідний момент розгортає таємницю[736] своєї краси, він відчуває невідворотній потяг до мистецтва, яке є найбільш гідним екзегетом природи[737].

На думку Ґьоте, мистецтво справді є найкращим інтерпретатором природи[738]. На відміну від науки, мистецтво не розкриває законів, рівнянь, прихованих структур явищ природи, а, навпаки, вчить бачити їх — ті видимості, які відкриваються у відповідний момент, які є постійно перед нашими очима, але ми не вміємо бачити[739]. Воно вчить нас тому, що є найзагадковішим, найтаємничішим; це саме те, що стає видимим лише у відповідні моменти, точніше той рух, завдяки якому природа стає видимою. Ґьоте мріяв про контакт із природою, що відмовиться від мови і буде винятково сприйняттям чи створенням форм. Людське мистецтво, таким чином, мовчазно спілкувалося би тоді зі спонтанним мистецтвом природи:

Мати перед собою повсякчас величність світу та відчувати себе у змозі передати її завдяки цьому несподівано відкритому дару [живопису].