Читати книгу - "Вибрані романи"

— Цього тільки бракувало! — вигукнув я, дещо збитий із пантелику.

— Не хвилюйтеся так, сеньйоре де Унамуно, — відповів мені він. — Зберігайте спокій. Ви висловили сумнів у моєму існуванні...

— Не сумнів, — урвав його я, — а цілковиту впевненість у тому, що ти не існуєш поза межами моєї художньої творчості.

— Гаразд, у такому разі нехай вас так дуже не бентежить, що я також сумніваюся у вашому існуванні й зовсім не сумніваюся у власному. Я спробую нагадати вам дещо: хіба то не ви навіть не раз, а кілька разів стверджували, що Дон Кіхот і Санчо не тільки так само реальні, а й набагато реальніші, ніж Сервантес?

— Не можу це заперечувати, але я хотів сказати...

— Гаразд, облишмо ці балачки й перейдімо до іншої теми. Коли чоловікові, сплячому й нерухомому в ліжку, щось сниться, то що існує більше: він як та свідомість, що бачить сон, чи його сон?

— А якщо він бачить власне існування уві сні? — відповів йому я.

— У такому випадку, друже доне Міґелю, я запитаю вас: у який спосіб він існує — як той, хто бачить сон, чи як той, хто приснився собі самому? А потім подумайте, наскільки визнання того, що ви дискутуєте зі мною, сприяє визнанню мого незалежного існування.

— Ні, це аж ніяк ні, — жваво я йому заперечив. — Я відчуваю потребу в дискусії, без дискусії й без суперечок я не уявляю собі життя, й коли переді мною нема людини, яка би дискутувала зі мною й мені заперечувала, я вигадую в собі того, хто б це робив. Мої монологи — це діалоги.

— Тож, мабуть, діалоги, які ви складаєте, не більше, ніж монологи.

— Можливо. Але я кажу тобі й повторюю, що поза мною ти не існуєш...

— А я знову повертаю вас до думки, що це ви не існуєте поза мною та іншими персонажами, яких ви, як вам здається, створили. Я переконаний, що мою думку підтримали б і дон Авіто Карраскаль, і великий дон Фульхенсіо...

— Не вигадуй...

— Гаразд, я не дражнитиму вас далі. Повернімося до того, чому ви заперечуєте можливість мого самогубства?

— Бо я вважаю, що ти існуєш тільки в моїй фантазії, тому повторюю: тобі дозволено робити тільки те, що мені хочеться, а позаяк мені тепер не хочеться, щоби ти йшов із життя, то ти руки на себе не накладеш. Усе буде так, як я сказав!

— Оце ваше «мені не хочеться», сеньйоре де Унамуно, звучить дуже по-іспанськи, але й дуже негарно. Але навіть якби я погодився з вашою дивною теорією про те, що я не існую насправді, а ви існуєте; з тим, що я тільки створіння художньої вигадки, продукт вашої романної або рюманної фантазії, навіть тоді, я не мушу підкорятися тому, що ви називаєте своїм хотінням, своєю примхою. Навіть ті, кого називають створіннями художньої вигадки, мають свою внутрішню логіку.

— Атож, я знаю цю пісню.

— І справді. Ані прозаїк, ані драматург не можуть вимагати абсолютно все, що їм заманеться від того персонажа, якого вони створюють; створіння художньої вигадки, за реальними законами мистецтва, можуть поводитися так, як жоден із читачів від них не очікує...

— Персонаж із роману, можливо...

— Отже?

— Але персонаж із рюману...

— Облишмо ці комедії, які ображають мене й завдають справжнього болю. Я існую сам собою, існую таким, яким себе уявляю, існую тому, що ви обдарували мене існуванням згідно зі своїми власними уявленнями, я маю свій характер, свій спосіб буття, свою внутрішню логіку, й ця логіка вимагає, щоб я заподіяв собі смерть.

— Це ти так вважаєш, але ти помиляєшся!

— Чому це я помиляюся? У чому я помиляюся? Покажіть мені, де саме я припускаюся помилки. Оскільки найважча наука, що існує на світі, — це пізнати самого себе, то цілком можливо, що я справді помилився й самогубство не найлогічніший вихід із моїх жахливих пригод, але тоді ви повинні довести мені це. Бо якщо, друже доне Міґелю, надзвичайно важким уявляється пізнання себе самого, то є ще один різновид пізнання, який здається мені не менш важким...

— Який же це різновид? — запитав я.

Він подивився на мене із загадковою й лукавою усмішкою і повільно промовив:

— Бо ще важчим для людини, ніж пізнати саму себе, є той випадок, коли автор художньої прози або драматург намагається добре пізнати тих персонажів, яких вигадує, або переконує себе в тому, що він їх вигадав...

Мене почали тривожити ці випади Ауґусто, і я потроху втрачав терпець.

— І я наполягаю, — докинув він, — що хоч ви й обдарували мене існуванням, хай навіть воно фіктивне, ви не можете просто так і лише тому, що так вам хочеться, як-то кажуть, перешкодити мені заподіяти собі смерть.

— Гаразд! Годі! Годі! — вигукнув я, вдаривши кулаком по столику. — Замовкни! Не хочу більше чути таких безцеремонних висловлювань! Та ще й від свого власного творіння! А що ти мені вже набрид, і я не знаю, що з тобою робити, то я негайно вирішую не тобі дозволити заподіяти собі смерть, а вбити тебе самому. Тож помри, й помри дуже швидко! Помри негайно!

— Як? — вигукнув Ауґусто, підстрибуючи на своєму стільці. — То ви хочете, щоб я помер, хочете заподіяти мені смерть, убити мене?

— Так, я хочу, щоби ти помер!

— А я цього не хочу! Не хочу! Не хочу! — заволав він.

— Он як! — сказав я, дивлячись на нього з жалем і гнівом. — Чому ж тоді ти сам хотів убити себе, а тепер не хочеш, аби я тебе вбив? Чому хотів попрощатися з життям, а не хочеш, аби я його в тебе забрав?

— Бо це не одне й те саме...

— І справді, я чув про подібні випадки. Чув про одного чоловіка, який вийшов уночі на вулицю, озброєний револьвером, аби застрелити себе, але на нього напали грабіжники, він почав захищатися, одного з них убив, інші розбіглися, й, побачивши, що він купив собі життя коштом життя іншої людини, він відмовився від свого наміру.

— Тут усе зрозуміло, — зауважив Ауґусто. — Той чоловік хотів забрати в когось життя, убити