Читати книгу - "Вибрані романи"

— Он як, Ауґусто, я розумію тебе, я тебе розумію. Ти хочеш сказати, що якби ти знайшов у собі мужність убити Евхенію або Маурісіо, або обох, то не думав би про те, щоб убити себе самого, хіба не так?

— Якщо я й хотів убити когось іншого, то... не їх.

— А кого ж?

— Вас! — І він подивився мені у вічі.

— Чому? — вигукнув я, підхоплюючись на ноги. — Чому? Звідки у твоїй уяві виникло бажання вбити мене? Ти? Хочеш убити мене?

— Сядьте і заспокойтеся. Невже ви думаєте, друже доне Міґелю, що це було б першим випадком, коли створіння художньої вигадки, як ви мене називаєте, убило б того, хто вважав, що дав йому... фіктивне буття?

— Ну, це вже занадто, — сказав я, міряючи кроками свій кабінет, — це виходить за будь-які рамки пристойності. Таке просто не може відбутися, хіба що...

— Хіба що в рюманах, — сказав він із глузливою посмішкою.

— Гаразд! Годі! Годі! Годі! Я не можу далі таке терпіти! Ти мені даєш консультації, ти, ти! Починаєш із того, що сумніваєшся в моєму існуванні, потім відмовляєш мені у праві робити з тобою все, що мені захочеться, атож, усе, що мені захочеться, усе, що виникне в моїй...

— Не будьте таким іспанцем, доне Міґелю...

— Ти ще й у цьому дорікаєш мені, йолопе! Бо я й справді іспанець, іспанець за своїм народженням, за освітою, за тілом, за духом, за мовою і навіть за професією та роботою; я іспанець за всіма можливими ознаками, й іспанізм — моя релігія, і небо, в яке я вірю, — це небесна й вічна Іспанія, і мій Бог — це іспанський Бог, Бог Нашого Господа Дон Кіхота, Бог, який думає по-іспанськи й по-іспанськи каже: «Хай буде світло», — і його Слово було Словом іспанським!..

— Ну то й що? — урвав він потік моєї мови, повертаючи мене до реальності.

— І в тебе ще й виникла думка вбити мене. Убити мене? Мене? Мене хочеш убити ти? Щоб я помер од рук одного зі своїх творінь? Я більше не хочу терпіти тебе. І щоби покарати тебе за зухвалість і ці згубні, екстравагантні, анархічні доктрини, з якими ти до мене прийшов, я вирішив, що ти мусиш померти. Коли ти повернешся до себе додому, ти помреш. Ти помреш, я кажу тобі, ти помреш!

— Але Бога ради!.. — вигукнув Ауґусто тепер уже благальним голосом, тремтячий і блідий.

— Немає Бога, який би тобі допоміг. Ти помреш!

— Але я хочу жити, доне Міґелю, хочу жити, хочу жити...

— Ти хіба не хотів убити себе?

— О, якщо йдеться тільки про це, то я присягаюся вам, сеньйоре де Унамуно, що не вб’ю себе, що не покину цього життя, яким обдарував мене Бог або ви, присягаюся вам... Тепер, коли ви захотіли вбити мене, я хочу жити, жити, жити...

— Навіть таким життям?

— Атож, таким, яким воно буде. Я хочу жити, навіть якщо з мене глузуватимуть знову, навіть якщо інша Евхенія й інший Маурісіо пошматують мені серце. Хочу жити, жити, жити...

— Цього вже не може бути, не може бути...

— Хочу жити, жити... І бути собою, собою...

— Але ж ти не можеш бути кимось іншим, ніж я хочу, щоби ти був...

— Я хочу бути собою! Хочу жити! — і сльози почулися в його голосі.

— Це неможливо... Це неможливо...

— Я благаю вас, доне Міґелю, вашими дітьми, вашою дружиною, усім, що ви любите... Уявіть собі, що ви перестали бути собою... що ви помираєте...

Він упав переді мною навколішки, вигукуючи благальним голосом:

— Доне Міґелю, ради Бога, я хочу жити, я хочу жити!

— Цього не може бути, бідолашний Ауґусто, — сказав я, взявши його за руку й підводячи на ноги, — не може бути. Я вже це написав і повернути його назад не можу; ти більше не житимеш. Бо я не знаю, що далі з тобою робити. Бог убиває нас, коли не знає, що далі робити з нами. І не забувай: у твоїй голові промайнула думка вбити мене...

— Але якщо я, доне Міґелю...

— Не має значення. Ти мені це сказав. І я боюся, що й справді, якщо я тебе не вб’ю, ти вб’єш мене.

— Але чом би нам...

— Не може бути, Ауґусто, не може бути. Настав твій час. Я вже написав про тебе й повернутися назад не можу. Ти помреш. Хоч ти й почав уже цінувати життя...

— Але ради Бога...

— Немає жодного Бога, який би тобі допоміг. Іди з життя!

— А чом би й ні, — сказав він мені, — чом би й ні? Ви не хочете дозволити мені бути собою, вийти з туману, жити, жити, жити, бачити себе, чути себе, доторкатися до себе, відчувати себе, терпіти біль, бути собою. Чому ви цього не хочете? Чому я повинен померти як створіння художньої вигадки? Адже сеньйор, мій творець, дон Міґель, теж помре, помре й він, і повернеться в небуття, з якого вийшов... Бог перестане бачити його у Своєму сні. Ви помрете, так, ви помрете, хоч вам цього й не хочеться, помрете й ви, й помруть усі, хто читає мою історію, усі, усі, усі, не залишиться жодного. Помруть і створіння художньої вигадки, подібні до мене. Помруть усі, усі, усі! Це вам кажу я, Ауґусто Перес, створіння художньої вигадки, як і ви, створіння з рюману, як і ви. Бо ви, мій творець, мій доне Міґелю, не є кимось іншим, як ще одним створінням із рюману, і ваші читачі — це створіння з рюману, так само, як і я, Ауґусто Перес, ваша жертва...

— Жертва? — вигукнув я.

— Жертва, так. Ви мене вигадали, щоби мене вбити! Ви теж помрете! Той, хто творить, створює себе, а хто створює себе, помирає. Помрете ви, доне Міґелю, помрете ви й помруть усі, хто мене мислить! Отже, помираймо.

Але це останнє зусилля любові до життя, прагнення до безсмертя, геть виснажило бідолашного Ауґусто.

І я виштовхав його за двері, крізь які він вийшов,