Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

Трейсі закашлялася.

— Навіщо ж ти сама купила цю «отруту»? — не кліпнувши і чвакаючи глевкими макаронами, спитала Франческа.

— Та біс його зна! — Трейсі наколола на виделку шматочок тунця. — Але було так соромно на касі! Я почувалась, як мій собака, який щойно розтерзав смітник і нажерся «смачненького»! Соромно, морду ховає, але хвостом махає, задоволений! Я, напевно, теж згадала коледж, коли жила в кампусі й рахувала центи. Перший рік був дуже напружений, а я не могла знайти роботу на ніч. Того і їла всіляке «сміття». Це вже в третьому семестрі я влаштувалася на роботу, і стало трохи легше. Але іноді, щоб згадати ті часи, беру пакет локшини і варену ковбасу…

— Власне, я також, — теж зізналася Франческа. — У коледжі харчувалася чим попало.

— У тебе ж батько має піцерію!

— То ж батько, а не я, — зауважила напарниця. — Не змішуй бізнес і сім’ю.

— А вдома не годували?

— Я жила окремо, до того ж у мене часто не було часу зайти додому, бо на першому курсі треба було багато вчитися. Тоді не те що додому, у туалет зайвий раз ніяк не вдавалося збігати.

— А ти, коли студентом був, що їв? — спитали мене дівчата.

Я задумався.

— Та все їв, що було. Ішли на ринок, купували за копійки м’ясні обрізки з салом, і на них смажили картоплю.

— О-о-о, то ви мажори!

— Це коли гроші були.

— А коли не було?

— Брали пляшку вина і йшли до сусідів!

— Чекай, яку пляшку? Грошей же не було!

— Пляшка була завжди! Навіть коли грошей не було!

— Мажори!

— Але цю локшину ми теж їли. Хіба можна без неї?

До нас підсів старший офіцер Баррел.

— Офіцере, а ви що їли, коли вчилися в коледжі?

Баррел погладив вуса.

— Коли я був студентом, цієї локшини ще не було. Я з покоління консервів «Campbell» і горохового супу в пресованих брикетах.

— Я теж їв такий суп! — зрадів я. — І навіть гриз!

— Оце наша людина! — ляснув мене по спині командор. — Пердиш потім після того супу! — Баррел був невиправний. — А кемпбелівський суп я й досі замовляю іноді, щоб згадати юність…

Напевно, в будь-кого є подібні кулінарні кістяки у шафах. Хтось любить «МакДональдс», хтось локшину, хтось ліверну ковбасу. І нічого з цим уже не вдієш.

* * *

— Я боюся… — прошепотіла Франческа й подивилася на мене чорними черешнями-очима. — Я так боюся, що ти собі просто не уявляєш!.. Мені страшно!

— Послухай, cara mia. Ти все знаєш. Ми з тобою працюємо разом уже півтора року. Ти просто вслухайся в цифри: це вісімнадцять місяців! Це понад п’ятсот днів! Ми рухали важкий Inmarsat, кілька разів переводили Dragon, двічі в нас був Cygnus! А скільки ми працювали з НУОАД ? Про решту дрібних корекцій я вже й не кажу. А Містер Щасливчик?! Та від нього всі відмовлялись! А ми з ним працювали! Ти всі наші процедури знаєш до останньої коми!

— Я хвилююся… — ледь чутно прошепотіла дівчина.

Я посадовив її у крісло й сів перед нею навпочіпки. Завжди так роблю, коли хочу сказати своїй напарниці щось серйозне.

— Франческо. Ми тебе вмовили подати на тест півроку тому. Досі пам’ятаю цей день — ми тоді з професором Расселом трохи не посивіли! Так тебе умовляли, що вже й самі погодились! А ще я пам’ятаю, як ти нагримала на мене місяців два тому, коли вкотре мене дістала, і я тобі порадив скористатися шпаргалкою!

Ми обоє тихенько засміялися.

— Ага, я тоді так пафосно кричала!

— «Ніколи Франческа Марія Анджеліна не опуститься так низько! У мені тече кров Сфорца, я ніколи не схилюся до шахрайства!»

Ми засміялися голосніше.

— Я інколи говорю смішні речі, геть як мій батько!

— Бо ти його дочка, — всміхнувся я. — Отож ми тебе вмовили. Я, професор Рассел, офіцер Баррел і навіть Трейсі!

Франческа не кліпаючи дивилась на мене очима-оливками, намагаючись зрозуміти, до чого я веду. У мене виникла ідея.

— Ось уяви собі, ragazza. Ти — сама в незнайомому місті. На тебе полює якась місцева дуже жорстока банда. Ти не знаєш, чому саме, але вони хочуть тебе вбити. У тебе немає ні зв’язку, ні грошей. Тобі потрібно знайти поліцію, щоб вона тебе захистила. Тобі було б страшно самій?

— Та ясно! Я б умерла зі страху!

— А тепер уяви, що ти не сама. Поряд я, Сара, офіцер Баррел, Трейсі зі своїм бойовим йоркі і професор Рассел із квантовим кийком!

Франческа засміялася.

— Та ми б їх на шматки порвали!

— Отож-бо. Пам’ятаєш, саме ми вмовили тебе подати на тест? Саме ми тебе тренували й ганяли по всіх ста питаннях? Ми разом розв’язували всі тестові задачки.

— І ще встигали при цьому сваритися!

— Так, було весело, — погодився я.

— І?

— І невже ти думаєш, ми тебе зараз покинемо саму, напризволяще, сам на сам із цими тестами?

— Ну, не думаю…

— А тепер згадай, що ти не сама в незнайомому місті, що поряд — професор Рассел із квантовим кийком!

— І Трейсі з бойовим йоркі! — всміхнулася Франческа.

— Ми тебе не покинемо! — повторив я. — Коли відкриватимеш конверт із завданнями, ми будемо поряд! Я й професор Рассел. І Еліс. Як тоді, коли писав тести я, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, я сиділа й показувала на годинник, типу не хотіла спізнитися на ланч, а насправді хотіла розрядити напругу, бо Рассел сидів як ідол із острова Пасхи!

— Не «ідол», а «моаї»! — Рассел завжди з’являвся несподівано й нізвідки.

— Ой! — пискнула Франческа. — Пробачте, професоре!

— Та чого ж, дуже точне порівняння, — Рассел нахмурив брови і випнув губи, від чого одразу набув рис мовчазних моаї.

— Ти готова? — спитав наставник, коли ми заспокоїлись і перестали сміятися.

Франческа несміливо подивилася на мене.

— Не знаю…

— Вона готова! — відповів я.

— Тоді ходімо. Конверт уже в Еліс. «Квантовий кийок»! Ну ти й скажеш, Джор…

— Франческо! — в кабінет вихором влетіла Трейсі. — Г’юстон на зв’язку!

— Боже, що їм треба в такий час?! У нас сьогодні немає кейсів! Перенесли все через Франчесчин тест! — здивувався Рассел.

Ми прибігли в командний центр і наділи навушники.

— Г’юстон, перший монітор! — сказала Трейсі.

На першому моніторі була картинка з ЦУП, з неї нам махала рукою Дженіфер — головний оператор контролю і координації.

— Франческо, Tweety Bird! Удачі тобі! Джорджіо, скоро вас буде двоє!

— Ага, а до того я був один із половиною?

Дженіфер захихотіла.

— Тут начальник зміни ЦУП Маерс і начальник департаменту координації Ґріфінс передають усім привіт і бажають Франчесці вдало написати тест!

Два чоловіки, що стояли поряд із Дженіфер, — високий худорлявий чоловік у чорному і пінгвіноподібний у сірому — помахали нам.

— А ще вчора дзвонили з ЛРР, теж передавали вітання та найкращі побажання! І, до речі, департамент розрахунків також!

Франческа усміхнулась.

— Дякую, Дженіфер!

— Ну все, ми від’єднуємося! Чекаємо в наступному році нового офіцера!

Рассел повернувся до нас.

— Ну що, йдемо?

Ми йшли коридором у конференц-зал. Попереду йшла Еліс, обома руками тримаючи конверт із Вашингтона. За нею йшов професор, і мені здавалося, ніс на плечі квантовий кийок. Трейсі пішла взяти всім кави.

Перед входом я тихенько взяв напарницю за плече й легенько стис.

— Cara mia. Сьогодні в мене день народження. Зроби мені подарунок — напиши цей клятий тест до обіду! Жерти вже хочеться.

Франческа всміхнулася, труснула жорсткими чорними кучерями і весело сказала:

— Ти не встигнеш зголодніти! Я напишу, й усі підемо