Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

цар Симеон капітулював перед Візантією, уклавши мир, але це розв’язало йому руки у війні проти мадярів. Уклавши союз із печенігами, 895 р. болгари атакували мадярів, змусивши їх утікати на північ у Середнє Подунав’я. 896 р. мадяри зайняли Карпатську котловину, витіснивши та частково підкоривши місцевих слов’ян. Зачепили ці процеси й сучасне українське Закарпаття, де мадярські племена також у низовинах змінили місцеве слов’янське населення.

Пізніша угорська книжна легенда, записана в «Хроніці» нотарія Бели, розповідає про переселення пращурів угорців лісовим шляхом через Суздаль, Київ, Галичину і Польщу з переходом через карпатські перевали. Наразі немає сумнівів у її штучності. Давні мадяри повністю повторили «південний» степовий шлях у Карпатську котловину, яким раніше туди потрапили сармати, гуни та авари, а ще пізніше — також половці.

Печеніги

Кочовий народ «кантари» станом на VIII ст. мешкав у Центральній Азії — у районі середньої течії р. Сирдар’ї, але IX ст. під тиском сусідніх об’єднань кочовиків — кимаків, карлуків і огузів кантари були змушені покинути свої землі. Кантари стали головним племенем об’єднання кочовиків, яке дістало в Європі загальну назву «печеніги». На своєму шляху на захід печеніги змістили і змусили втікати давніх мадярів, а також вступили в конфронтацію з огузами.

Приблизно в середині IX ст. печеніги підійшли до східних кордонів Хозарії у Прикаспії, нав’язавши хозарам доволі тривале військове протистояння, яке відволікало ресурси каганату, і так уже ослабленого внутрішніми усобицями. Лише поява в Прикаспії давніх ворогів печенігів — огузів, схилила шальки терезів на бік Хозарії. До 889 р. хозари в союзі з огузами розбили печенігів і розділили їх на дві частини. Першу частину, яка згодом дістала в арабських джерелах назву «хозарські печеніги», було переселено в Північне Причорномор’я як противагу мадярам і кабарам. Нові землі печенігам вдалося опанувати на диво швидко, а 895 р. у союзі з болгарським царем Симеоном печеніги остаточно розгромили мадярів у Подунав’ї та витіснили їх до сучасної Угорщини. Наступного 896 р. печеніги як союзники болгар уже успішно воювали проти Візантії. Втім, як союзники печеніги були вкрай ненадійними, і протягом X ст. вони з однаковим успіхом то мирно торгували і воювали разом з болгарами, русами, візантійцями проти їхніх супротивників, то, змінюючи сторону, нападали і грабували колишніх союзників.

За свідченням Костянтина Багрянородного, печеніги поділялися на вісім племен (у грецькій передачі — Іртим, Цур, Гіла, Кулпеї, Харавой, Талмат, Хопої, Цопої) на чолі зі своїми ханами («великими архонтами»), а племена — на 40 родів, кожен зі своїм вождем. Власне «кангарами» з них вважалися лише три головні племені, решта ж була включеною до печенізького союзу. Влада передавалася у печенігів не по батьківській лінії, а до двоюрідних братів, що не дозволяло виникнути централізованій системі управління. По обидві береги Дніпра станом на 40-ві рр. X ст. мешкало по чотири племені.

Уперше печеніги прийшли на Русь 915 р., однак, уклавши угоду із князем Ігорем, повернулися назад. 920 р. справа вже дійшла до військового конфлікту, а 944 р. печеніги-найманці, навпаки, брали участь у поході Ігоря на Константинополь. Костянтин Багрянородний описує стосунки Русі з печенігами 50-х рр. X ст. як постійні спроби русів убезпечити себе від нападу кочовиків на свої землі та на човни на дніпровських переправах.

Ще одна частина печенігів, яка називалася у джерелах «тюркські», залишалася проживати в цей час у Заволжі, по сусідству з огузами. 965 р. ослаблення Хозарії спонукало огузів до рішучих дій проти заволзьких печенігів — унаслідок нового конфлікту печеніги зазнали поразки й самі переселилися у Причорномор’я, з’єднавшись зі своїми родичами. Цей прихід нової хвилі печенігів добре фіксується археологічно появою нової групи населення з поволзько-приуральським видом культури. Зрозуміло, що після об’єднання печенігів їхні сили різко зросли. Одним із наслідків такого посилення міг стати напад печенігів на Русь 968 р., коли їм вдалося взяти в облогу Київ, і лише сміливі дії воєводи Претича та вчасне повернення військ Святослава з Болгарії врятували місто.

Святослав «прогнав печенігів у поле», але, як свідчить літопис, одночасно уклав із ними союзний довір. Вважаючи Хозарію причетною до цього нападу, Святослав розгромив її прикаспійські землі, остаточно відкривши ближчий степ для нових прибульців — огузів та печенігів. Останні 970 р. виступили союзниками русів у поході на Візантію. Похід завершися вкрай невдало — і печеніги, і руси були розбиті й зазнали значних втрат. Візантійські дипломати зуміли укласти два сепаратних договори зі Святославом та печенігами, причому за секретними умовами останнього печеніги не мали пропустити русів додому. Попереджений про небезпеку, Святослав все ж таки не пішов суходолом із дружиною воєводи Свенельда, обравши водний шлях. 972 р. на дніпровських порогах його перестрів печенізький хан Куря. Ослаблені руси потрапили в засідку й були розбиті. За пізнішою легендою, з черепа Святослава Куря нібито наказав виготовити оббиту золотом чашу з написом «Чужого шукаючи, своє втратив», але, звичайно ж, легенда не могла мати підстав хоча б із тої причини, що печеніги не мали писемності.

Археологія показує, що печеніги X ст. були настільки близькими родичами огузів, що їхні пам’ятки практично неможливо розрізнити в Поволжі. Серед печенізьких поховань не фіксується виразного соціального розшарування. Більша частина поховань надзвичайно малоінвентарна і супровідний інвентар представлений лише спорядженням лучника або коня. Друга група поховань («знаті») включає срібні з позолотою прикраси пояса або, збруї. Виділити серед відомих наразі поховань комплекси вищої знаті (умовно «ханські») неможливо, вочевидь, статус печенізьких ханів таки не відрізнявся кардинально від голів родів. Печенізькі прикраси X ст., при всій самобутності у формах, виготовлені переважно під впливом художніх стилів Хозарії, але з кінця X ст. до них додаються візантійські й давньоруські мотиви, що домінують у першій половині XI ст.

Стосунки печенігів і Русі в часи правління Володимира Святославича переходять у фазу гострого військового протистояння. 992 р. печенігів розбивають на Трубежі, але 995 р. Володимир зазнає поразки під Васильковим. 997 р., за літописною легендою, лише хитрість та винахідливість рятує мешканців Білгорода від печенізької облоги. Для системної боротьби з печенігами Володимир ініціює масштабну акцію з будівництва фортець на головних водних рубежах Південної Русі: на Десні, Острі, Трубежі, Сулі та інших, для яких проводить значні переселення мешканців у межах Русі. Невеликі гарнізони не могли самостійно відбити напад,