Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

однак вони могли довго тримати облогу, а сигнальна система оповіщення дозволяла за короткий час повідомити про напад князю і вчасно зібрати війська для відсічі. У систему оборони проти печенігів були включені і т. зв. «Змієві вали», що перепиняли шлях обозу кочовиків навіть без військових гарнізонів. Змушені користуватися лише проходами на переправах, кочовики, що поверталися з награбованим із Русі, ставали більш передбачуваними і вразливими.

У 1015 та 1019 рр. печеніги виступають у новій для себе ролі союзників одного з претендентів на київський стіл — Святополка. Обидві битви завершилися невдало для союзників — Ярославу Володимировичу (названому в пізніший історіографії «Мудрим») вдалося розбити та прогнати печенігів у поле. 1032 р. Ярослав продовжив політику батька будівництвом нової лінії укріплень на Росі. А 1036 р. він завдав печенігам рішучої поразки під Києвом.

Кінець печенізькому домінуванню у степу поклали їхні традиційні суперники — огузи. 1048 р. огузи (торки) розбивають печенігів, рештки яких розсіюються: частина вирушає у Подунав’я до візантійських кордонів, частина — в Угорщину, частина відходить до руських кордонів і стає «своїми поганими» (їхні київські князі розміщують як захисників степового кордону), нарешті ще одна частина залишається у степу і входить до складу половецького союзу.

1103 р. частина печенізьких родів, що залишилися у половців, була захоплена руськими князями й переселена на власні кордони. Ці печеніги увійшли до союзних прикордонних кочівницьких контингентів «чорних клобуків». Ще один прихід печенігів на Русь стався 1116 р., коли рештки печенігів і торків повстали проти половців у Подонні. Після дводенного бою вони відійшли в напрямку Русі й були прийняті Володимиром Мономахом. Проте 1121 р. Володимиру Мономаху довелося вигнати зі своїх володінь одне з племен «чорних клобуків» — берендеїв, а за свідченням літопису, «торки й печеніги самі втекли».

Торки (огузи, гузи)

Предки огузів входили до Тюркського каганату на правах залежного кочового населення. З утворенням II Тюркського каганату огузи відійшли на захід, у Середню Азію, де зрушили зі своїх місць колишніх союзників тюрків — кангарів (печенігів). Ворожі стосунки огузів і печенігів, попри спорідненість цих народів, зберігалися протягом усієї їхньої історії, і з новою силою поновлювалися щоразу при їх зіткненні у Східній Європі.

Близько 888 р. у союзі з хозарами огузи розбивають печенігів і опановують східну частину Прикаспію, займаючи великі пустельні простори до Приаралля. Протягом довгого часу огузи підтримували союзні стосунки з хозарами, і, за свідченням писемних джерел, саме з огузів хозари формували гарнізон своєї фортеці Саркел на Нижньому Дону. Арабський посланник Ібн-Фадлан переказував, що огузи контролювали торгівельні шляхи зі Сходом, беручи плату за прохід купецьких караванів. Особливої системи в цьому, щоправда, не було, і часто сплата грошей або подарунків вождям огузів не забезпечувала купцям свободи проходу на «низовому рівні». Та й між самими вождями огузів — джабгу та іркінами — рідко спостерігалася згода. Саме тому, попри свою численність, огузам так і не вдалося закріпитися у Середньоазійському регіоні.

До середини X ст., у міру падіння впливу хозар у регіоні, огузи здійснювали дедалі більш самостійну політику, а вожді Приаралля навіть почали карбування власної монети за мусульманськими зразками. 965 р. огузи порушили угоду з хозарами і розбили рештки печенігів у Поволжі, вигнавши їх у Північне Причорномор’я. А ще через кілька років, після остаточного розгрому хозарських міст Святославом, огузи повністю опанували й степове Поволжя.

Період домінування огузів у Поволжі завершився з приходом половців. 1048 р., під тиском останніх, огузи тікають у Північне Причорномор’я, черговий раз витісняючи далі на захід печенігів. На Русі вони стали відомі як «торки».

1055 р. торки підступили до м. Воїнь, змусивши виступити проти них переяславського князя Всеволода. 1060 р. князі Ізяслав, Святослав, Всеволод і Всеслав організовують великий спільний похід проти торків, змусивши кочовиків тікати далеко в степ, не прийнявши бою. Ситуація огузів-торків, щоправда, і так уже була непростою. У степовому Причорномор’ї слідом за ними негайно з’явилися перші племена половців, а їхня нова хвиля переселення 1061 р. змусила торків повторити сценарій печенізької втечі.

Торки 1064 р. попросили дозволу перейти Дунай у візантійські провінції. Їхня частина була розселена в Македонії, а решта, переживши голод і епідемію, повернулася на лівий берег Дунаю і попрохала вже руських князів узяти їх на службу. Торки склали основу вже згаданих «своїх поганих», розселених на південних кордонах Русі у Київському, Переяславському та Чернігівському князівствах. 1080 р. навіть відбулося невдале повстання переяславських торків, ще одне заворушення сталося 1121 р., однак у цілому торки та берендеї не раз прислужилися руським князям. У 1103 та 1116 рр. колонія торків на Русі навіть поповнилася за рахунок нових людей, що прибули від половців.

У XII ст. торки, берендеї та печеніги входили до союзу «чорних клобуків», який становив прикордонну охорону Русі, заснувавши низку міст, зокрема й відомий літописний Торчеськ. За особливостями матеріальної культури поселень такі міста вирізняються слабко, і найкраще про збереження кочовиками елементів своєї культури свідчить поховальний обряд, зокрема одним із найяскравішім є підкурганне поховання князя «чорних клобуків» із Таганчі.

Русь: від варварського народу до держави (середина — друга половина X ст.)

(А. Плахонін)

Середина — друга половина X ст. в історії Русі — доба важливих соціально-економічних змін, що перетворили військово-торговельну корпорацію у Середньому Подніпров’ї, одну із багатьох конкуруючих за данину зі східнослов’янських племен та торговельні шляхи до імперій Сходу та Півдня, на територіальну державу, найбільшу в тогочасній Європі. Цьому сприяла не тільки її територіальна експансія у Східній Європі, але й культурно-цивілізаційний вибір на користь християнства, що вплинув не тільки на культурний розвиток східного слов’янства, але й залишив глибокий слід у політичній та соціально економічній історії Русі.

* * *

Якщо про початковий період історії русів літописець кінця XI — початку XII ст. мав доволі приблизне уявлення, інтерпретуючи переважно свідчення усних оповідей, вже розповідаючи про події з середини X ст., він місцями відчував під ногами більш твердий ґрунт. Якщо генеалогічний зв’язок із більш ранніми ватажками русів у родових переказах його покровителів-князів був розмитий, про своє походження від Ігоря Старого та його дружини Ольги вони пам’ятали добре; від часів Ігоря збереглися тексти угоди з Візантією, а від правління його