Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

До середини X ст. територія і населення Хозарії суттєво скоротилися. Незалежність здобули Аланія і Волзька Булгарії, які затвердили її і власним релігійним вибором — обравши християнство та іслам відповідно. Аланське населення Подоння не пізніше від початку X ст. масово мігрувало назад на Північний Кавказ, а булгари степового басейну Сіверського Дінця прийняли мусульманство, і, як пише Костянтин Багрянородний, навіть утворили самостійну державну одиницю — «Чорну Булгарію», здатну воювати з хозарами. Станом на середину X ст. дійшло в хозар і до військових сутичок з огузами. Не дивно, що військова потужність Хозарського царства цього періоду була лише блідою тінню попереднього Хозарського каганату.

964 р. князь русів Святослав здійснив похід на хозарських данників вятичів, а 965 р. знищив фортецю Саркел (Білу Вежу), дійшовши походом до Прикубання, де воював із ясами і касогами[21]. Після спустошення західних опорних пунктів Хозарії, наступного 966 р. Святослав підкорює вятичів. Синхронно, як свідчить археологічно зафіксоване спалення сіверянського Донецького городища на Сіверському Дінці, відбувається підкорення решти сіверян. Скориставшись ослабленням хозар, 965 р. огузи розбивають залишки печенігів на Лівобережжі Волги та примушують їх з’єднатися з одноплемінниками на півдні України. 968 р., скориставшись походом Святослава на Балкани в Болгарію об’єднані сили печенігів обложили Київ. Очевидно, звинувативши в цій акції хозар, Святослав у 968/969 рр. завдає удару по столиці Хозарії — Атілю. Руси взяли не лише Атіль, а й друге за значенням хозарське місто Прикаспію — Самандар, залишивши залогу в дельті Волги. Хозарські ж степи Поволжя зайняли огузи.

Арабські джерела повідомляють про спроби хозар прийняти іслам, заручившись підтримкою арабів, проте реальних наслідків ця акція не принесла. Рештки хозар осідають у Тмуторокані, де вони ще згадуються у руських літописах XI ст. Звичайно, хозари частково залишалися і в степових містах, зокрема в Білій Вежі. 1064 р. 3000 хозарських сімей, утікаючи від вторгнення половців у Прикаспій, прибули в покинуте місто Кахтан (очевидно, сучасний Дагестан) і відбудували його, проте як самостійна політична одиниця хозари більше ніколи не згадувалися.

Давні мадяри (угри)

Давні мадяри належали до групи угорських племен Зауралля, які мешкали на географічній межі лісостепу і степу, перейшовши в способі господарювання від мисливства до скотарства. Писемні джерела практично не дозволяють визначити первісне місце розташування батьківщини мадярів, однак зрушення останніх десятиліть у дослідженні їх археологічної культури періоду міграції дозволили впевнено визначити, що переселення мадярів у Європу із Зауралля було не поступовим, а сталося за короткий часовий проміжок у першій третині IX ст. На формування культури давніх мадярів наклали свій відбиток археологічні пам’ятки сусідніх тюркомовних племен огузів і кимаків, спостерігається у ній також вплив ювелірних центрів Середньої Азії та Китаю, натомість велика відмінність від культури Хозарії свідчить про значну віддаленість їхнього вихідного регіону від Поволжя. Наразі такий регіон має локалізуватися на схід від Челябінського Зауралля аж до кимацького ареалу Приіртишшя.

На початку IX ст. під тиском печенігів мадяри почали переселення на захід, дійшовши до Волги. Хозари дозволили поселитися їм на лівому березі Волги між волзькими булгарами та власне хозарським осередком на території від пониззя р. Ками до р. Єруслан. Сім племен мадярів не мали єдиного правителя, ними керував «воєвода» Леведі. За короткий час проживання у Поволжі мадяри взяли участь у низці війн як союзники хозар, за що Леведі отримав у дружини знатну хозарку. Проте в 30-х рр. IX ст. мадяри знову були змушені змінити місце проживання й переселилися у Північне Причорномор’я.

Близько 837 р. мадяри вступили в конфлікт із переселенцями з Македонії, розселеними болгарами на північ від Дунаю. А 839 р., швидше за все, саме мадяри згадуються як «ворожі народи», що не давали спокійно повернутися з Константинополя посольству русів. Уже тут, на території України, хозари спробували надати мадярам єдиного правителя («ельтебера»), запропонувавши їм самим обрати собі кандидата. За переказом, Леведі нібито відмовився від такої честі через бездітність, тому мадяри підняли на щиті Арпада, сина Алмуша, який і став засновником першої угорської королівської династії.

Станом на 861 р. мадяри все ще були союзниками хозар, узявши участь, зокрема, в облозі Херсонеса. Однак уже 862 р. вони несподівано здійснюють далекий похід на захід — у межі сучасної Австрії. Такий же похід повторюється 881 р., вже разом із хозарським племенем кабарів. За свідченням Костянтина Багрянородного, кабари приєдналися до мадярів під час великої усобиці в каганаті, внаслідок якої кабари програли й були змушені тікати зі своєї території. Як восьме плем’я їх прийняли до себе мадяри, які на той момент, виходить, також підтримували опозицію до бега (царя) Хозарії. Арабські джерела переказують інформацію, що «в давні часи хозари огороджувалися ровами від мадярів», тобто мадяри, найімовірніше, самі воювали на боці сили, яка програла, а після її поразки перебували у ворожих стосунках із центральною владою Хозарії.

За яскравими археологічними пам’ятками типу Суботців ареал розселення мадярів цього періоду фіксується на межі лісостепової та степової зон України, особливо в районі вигину Дніпра (Суботці, Коробчино, Манвелівка, Твердохліби, Нововоронцовка, Дмитрівка та ін.), хоча їхні пам’ятки також зафіксовані й у Нижньому Подністров’ї (Слободзея). На першому етапі мадяри підтримували контакти з культурним колом салтівської КІС, проте в пізніших похованнях з’являються окремі ранньогончарні посудини слов’янської культури Луки-Райковецької. Контакти зі слов’янами фіксуються і в зворотному напрямку — окремі прикраси типу Суботців виявлені на слов’янських поселеннях (Новотроїцьке городище, Кудеярова гора, Бучак). Втім, арабські джерела свідчать і про інший бік таких контактів, зокрема мадяри займалися нападами на слов’ян з метою захоплення полону для работоргівлі. Відоме наразі найпівнічніше мадярське поховання у Подніпров’ї — Бабичі в Пороссі, свідчить, що давньоруська розповідь про появу угрів під Києвом могла мати під собою певні історичні підстави, та й сама назва Київського топоніма «Угорські ворота» — виникла тоді, коли угри ще мешкали на південь, а не на захід від Києва.

889 р. у Північне Причорномор’я переселяються печеніги, які швидко витісняють мадярів до Нижнього Дунаю. 894 р. візантійці вирішили скористатися їх допомогою для нападу на Болгарію. Болгарський