Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим хмикнув, його усмішка була кривою, саркастичною.

— Героєм, кажеш? — перепитав він. — Не кажи цього, це дратує!. Я не заради слави це роблю, а щоб самому не здохнути в тій ямі разом із ними.

Герман відкинувся назад, його очі блиснули розумінням.

— Може, й не заради слави, — сказав він. — Але ти не кидаєш людей. У метро ти міг би рвонути вперед, а на поверхні залишити Діму — ніхто б не осудив. А ти тягнув. І не тільки його. Ти піклуєшся, Макс, навіть якщо ховаєш це за своїм "здоровим глуздом".

Максим потер скроню, його цинізм поступився задумливості.

— Може, й піклуюсь, — буркнув він. — Але це не робить мене кимось особливим. Просто… не можу інакше.

— А це й є геройство, — відповів він тихо. — Не пафос, не слава. Просто не можеш інакше. І люди це бачать, Макс. Навіть якщо ти не хочеш, щоб тебе так називали.

Максим глянув на нього, його погляд став важким, але в глибині блиснуло щось тепле.

— Ти занадто добре про мене думаєш, — буркнув він, але кутик губ смикнувся в слабкій усмішці. — Може, колись і повірю.

Герман засміявся, його тон став легшим.

— Повіреш чи ні, — кинув він, — але я бачив, що ти робиш. І цього досить. Ми с тобою багато пройшли.

Максим задумливо глянув на порожню чарку в руці, його пальці повільно крутили її, а погляд то падав на амулет, то піднімався до Германа. У грудях гуділа війна — цинізм проти того тепла, що намагалось прорватись крізь його броню.

— Якщо я герой, то явно не зразковий, — буркнув він, крива усмішка торкнулась губ. — Не лідер я, і вчитель із мене нікудишній. Останній мій "учень" уже, мабуть, гниє десь, об’їдений Блукачами.

Герман глянув на нього, його очі блиснули розумінням, але голос залишився твердим.

— Кожен із нас тягне свій хрест, Макс, — відповів він. — Втрати — це тяжко, знаю. Але вони не визначають тебе. Помилки й трупи за спиною не роблять тебе гіршим.

Максим хмикнув, його погляд став гострішим.

— А коли за тобою шлейф із мертвих, як я можу когось надихнути? — кинув він, цинізм вирвався. — Люди бачать не героя, а того, хто ледве тягне сам себе.

Герман нахилився ближче, його тон став різким, із легким викликом.

— Ти знаєш, що таке битися за життя, — відрізав він. — Знаєш, що таке лізти під кулі заради інших. І це не просто боєць, Макс. Це той, на кого можна покластись. Люди бачать це, навіть якщо ти сліпий до себе. Дай час — сам урубаєш.

Максим потер скроню, його впевненість хитнулась, але цинізм тримав оборону.

— Але як я зберу людей? — буркнув він. — У мене ні влади, ні сили. Я Сталкер, а не командир.

Герман усміхнувся, його голос набрав сили, ніби кидав якір.

— У тебе є дещо краще, — сказав він. — Харизма, дух. Ти — магніт, Макс. Люди тягнуться до тебе, шукають захисту. Не ганьби себе — ти можеш це.

Максим завмер, його очі блиснули — не згодою, а крихтою надії, що пробилась крізь тріщини.

— Добре, — видихнув він. — Спробую. Але без тебе я це не потягну.

Герман кивнув, його усмішка стала ширшою.

— Завжди поруч, — відповів він. — Ми разом, і це головне.

Максим підняв брову, нахилився до Германа, його тон став сухим, але цікавим.

— І який план? — кинув він. — Як ми це провернемо?

Герман крутнув чарку в руках, його погляд став задумливим, тактичним.

— Спершу розберемось, хто нам потрібен, — почав він, жестикулюючи. — Стражі й "Чорна Мітка" за мною — це база. Далі — лідери угруповань: Рейдери, Тіні, Демони. І навіть нейтрали, які ще тримають ніс за вітром.

Максим хмикнув, його цинізм прорвався.

— І як ми їх затягнемо? — уточнив він. — Не всі побіжать на раду Кольта, навіть якщо я їм перед носом помахаю запашним стейком.

Герман кивнув, його очі блиснули азартом.

— Треба знати, що в них на умі, — відповів він. — Розішлемо розвідку — хай винюхають, що коїться в їхніх норах, які в них інтереси. Покажемо, що ті бойовики — це не просто наші проблеми, а загроза всім. Якщо вдасться довести, що їхні шкури теж горять, може, й клюнуть.

— А ми що? — перебив Максим, його брова смикнулась угору. — Сидимо й чекаємо, поки розвідка повернеться?

Герман потер підборіддя, його тон став важчим.

— Ні, — відрізав він. — Розкидаємо сили. Ти береш Демонів чи Тіней — обирай, хто більше до душі. Я піду до інших. Працюємо паралельно, тримаємо зв’язок по раціях. Переговори — це пів справи, але треба ще й контроль. Якщо хтось вирішить злиняти чи пограти в зраду, ми маємо бути готові їх притиснути.

Максим скривився, його усмішка стала сухою.

— Звучить, ніби ми на війну йдемо, — кинув він, цинізм вирвався.

Герман глянув на нього, його погляд став холодним і серйозним.

— Війна вже йде, Макс, — відповів він. — Кольт це бачить чітко. Просто ми ще не влізли в неї по вуха, і не всі це врубали. Наша справа — не дати їм зрозуміти це запізно. Ми стримуємо хаос.