Читати книгу - "Інститут"

Протягом одної експедиції (а він завжди старався виглядати знуджено, мов хлопчик, що без особливої мети бавить час перед черговим тестом чи просто повертається до себе в кімнату) Люк натрапив на скарб. У кабінеті МРТ, де того дня нікого не було, він помітив картку, якою запускали в дію ліфт. Краєчок визирав з-під комп’ютерного монітора. Люк пройшовся повз стіл, підібрав її і, зазираючи в трубу МРТ-апарата, сховав до себе в кишеню. Він майже наготувався, що картка почне волати «Крадій, крадій!», щойно він вийде з кабінету. Як та чарівна арфа, яку Джек украв у велетня в казці про бобове дерево. Але нічого не відбулося, ані тоді, ані потім. Хіба вони не слідкували за своїми картками? Вочевидь, що ні. А може, строк дії скінчився, і картка стала непотрібною, як електронні ключі в готелях, що з них після від’їзду гостей стирається інформація.

Але день по тому Люк випробував картку в ліфті і з задоволенням переконався, що вона працює. Коли ще за день на нього натрапила лікарка Річардсон, а він саме зазирав у кабінет із водним резервуаром, то Люк уже чекав покарання — може, удару шокером, який вона носила під своїм звичним білим халатом, чи, може, прочухана від Тоні або Зіка. Натомість Річардсон дала Люкові жетон, за що він їй подякував.

— Я там іще не був, — сказав Люк, указавши на бак. — Як воно, страшно?

— Та ні, весело, — відповіла вона, і Люк усміхнувся так широко, наче справді повірив у цю маячню. — То що ти тут робиш?

— Прокатався в ліфті з якимось доглядачем. Не знаю, з ким саме. Мабуть, він забув почепити бейджик.

— І добре, — сказала вона. — Якби ти знав його ім’я, мені б довелося про це доповісти, і він би втрапив у халепу. А після того? Писанина, писанина, писанина.

Вона закотила очі, і Люк «з розумінням» глянув на лікарку. Річардсон відвела його до ліфта, спитала, де він має бути, і Люк сказав, що на поверсі «В». Вона повезла його туди, спитала, чи не болять у нього шрами, а він відповів, що все гаразд і що біль минув.

Окрім того, картка дозволила йому потрапити на поверх «Е», де стояло багато механічних прибамбасів, але коли Люк спробував опуститися ще нижче (а «нижче» таки існувало, він чув розмови про поверхи «F» і «G»), місіс Голос-у-Ліфті м’яко повідомила, що в доступі відмовлено. І це було нормально. Не спробуєш — не дізнаєшся.

У Передній половині письмових тестів не давали, зате було вдосталь ЕЕГ. Інколи лікар Еванс набирав цілі зграйки дітей, але не завжди. Якось, коли Люк опинився на огляді сам-один, лікар Еванс раптом скривився, приклав до живота руку і сказав, що зараз повернеться. Наказав нічого не чіпати і помчав геть. Скинути вантаж, як здогадався Люк.

Він став роздивлятися комп’ютерні монітори, поворушив пальцями над клавіатурою, подумав був трохи накапостити, вирішив, що це погана затія, і натомість рушив до дверей. Він визирнув саме в той момент, коли розчахнулися дверцята ліфта і звідти вийшов лисий здоровань у тому самому дорогому коричневому костюмі. А може, і в іншому. Люк собі уявляв, що в Стекгауса ціла шафа дорогих коричневих костюмів. У руці він тримав пачку документів. Вийшов у коридор, гортаючи свої папірці, і Люк швидко сховався. У кабінеті «С-4», де стояли апарати ЕЕГ і ЕКГ, була невеличка комірчина для обладнання, з поличками, заставленими різноманітним устаткуванням. Люк туди втулився, і сам не знаючи навіщо: чи зі звичайного навіяння, чи за цим новим імпульсом телепатії, чи через стару добру параною. У будь-якому разі сховався він саме вчасно. Стекгаус просунув голову у двері, роззирнувся і пішов. Люк для певності перечекав, чи він не повернеться, а тоді знов засів на стілець біля ЕЕГ-апарата.

За дві-три хвилини примчав Еванс, розмахуючи полами білого медичного халата. Щоки в нього розчервонілись, очі були широко розчахнуті. Він схопив Люка за футболку.

— Що сказав Стекгаус, коли побачив тебе тут самого? Розповідай!

— Нічого не сказав, бо він мене не бачив. Я виглядав вас у дверях, а коли з ліфта вийшов містер Стекгаус, я сховався там. — Він указав на комірчину з обладнанням, а тоді глянув на Еванса невинними очима. — Я не хотів, щоб ви клопоту набралися.

— Молодчинка, — мовив Еванс і поплескав його по спині. — Мені треба було відлучитись за природною потребою, і я знав, що на тебе можна покластись. А тепер давай до обстеження, гаразд? Потім зможеш піти до себе нагору і погратися з друзями.

Перш ніж викликати доглядачку Йоланду (на прізвище Фріман), яка відвела б Люка на поверх «А», Еванс відсипав йому дюжину жетонів і ще раз приязно поплескав по спині.

— Це буде нашою маленькою таємницею, так?

— Добре, — відповів Люк.

«Він і справді вважає, що я йому симпатизую, — зачудувався Люк. — Як вам таке любиться? От як розповім про це Джорджу…»

2

Тільки він так і не розповів. Того дня на вечерю прибуло двоє новеньких, а один старенький зник. Джорджа забрали, і, як гадав Люк, це сталося саме тоді, коли він ховався в комірчині від Стекгауса.

— Він з рештою, — прошепотів Ейвері до Люка, коли вони вдвох уже лежали в ліжку. — Ша каже, він плаче, бо йому страшно. Вона йому сказала, що це нормальна реакція. Сказала, що їм усім страшно.

3

Під час своїх експедицій Люк двічі або тричі зупинявся перед кімнатою відпочинку на поверсі «B», і розмови там точилися цікаві й повчальні. Цим приміщенням користувався персонал, а також групи, що приходили ззовні, — подеколи з дорожніми сумками, що в них на ручках не було жодних багажних квитанцій з аеропортів. Коли вони бачили Люка (який чи то пив воду з найближчого фонтанчика, чи то прикидався, що вивчає плакат із правилами гігієни), то більшість дивилися просто крізь нього, наче він не хлопець, а предмет меблів. Люди, які ці групи утворювали, були досить суворі з вигляду, і Люк дедалі більше переконувався, що це мисливці-збирачі Інституту. Логічно, бо кількість дітей у Західному крилі зростала. Якось Люк почув, як Джо сказав Хададу (ці двоє були добрими друзяками), що Інститут схожий на прибережне містечко на Лонг-Айленді, де він виріс. «Там то припливи, — сказав він тоді, — то відпливи». «Зараз у нас переважно відпливи», — відповів Хадад, але коли липень став добігати кінця, почався явний приплив.

Деякі ці «приїжджі» групи складалися з трьох осіб, де­які — з чотирьох. У Люка вони асоціювалися з військовими, мабуть, тільки через те, що всі чоловіки носили короткі зачіски, а жінки збирали волосся в тугий пучок на потилиці. Він чув, як один доглядач назвав якусь групу Смарагдовими. А лаборант назвав другу групу Рубіновими. Остання складалася з трійці: двох жінок і одного чоловіка. Люк знав, що Рубінові — це саме той загін, який приїхав у Міннеаполіс, щоб убити його батьків і викрасти його з дому. Він спробував дізнатися їхні імена, вслухався як вухами, так і думками, і вловив тільки одне: жінка, яка тої останньої ночі у Фалькон-Гайтс розпилила