Читати книгу - "Інститут"

— Їм роблять болючі уколи. Уколи і цятки, уколи і цятки. Ша каже, думає, що в Задній половині кояться страшні речі. Каже, може, в тебе вийде із цим щось вдіяти. Каже…

Ейвері замовк, та говорити не було потреби. На одну коротку мить Люк побачив сліпучо ясний образ, який, без сумніву, йому послала Каліша Бенсон через Ейвері Діксона: канарка в клітці. Дверцята розчахнулись, і пташка полетіла геть.

— Вона каже, що тобі єдиному розуму стане.

— Якщо вийде, так і зроблю, — мовив Люк. — Що ще вона тобі казала?

Але відповіді не було. Ейвері вже спав.

Втеча

1

Минуло три тижні.

Люк їв. Спав, ходив і знову їв. Скоро він завчив меню напам’ять і саркастично плескав у долоні разом з іншими, коли щось змінювалось. Траплялись дні, коли були тести. Траплялись дні, коли були уколи. Інколи — те і друге. А інколи — нічого взагалі. Від кількох уколів йому стало зле. Від більшості — ні. Горло не склепалось, хоч за це можна дякувати. Він вигулювався на майданчику. Дивився телевізор, потоваришувавши з Опрою, Еллен, доктором Філом, суддею Джуді[70]. Переглядав відео на ютьюбі, як котики роздивляються себе в дзеркалі чи собачки ловлять фрисбі. Інколи сам, інколи — з кимось із дітей. Коли до нього в кімнату заходив Гаррі, з ним завжди були двійнята, і вони вимагали мультиків. Коли ж Люк приходив до Гаррі, двійнята майже завжди були там. Гаррі чхати хотів на мультики. Натомість він був ласий до відеороликів з реслінгу, мішаних бойових мистецтв і масових зіткнень автомобілів NASCAR[71]. Зазвичай він вітав Люка фразою «Глянь-но». Двійнята до одуру любили розмальовувати, і доглядачі без кінця постачали їм книжки-розмальовки. Малі здебільшого не вилізали за лінії, але одного дня в них явно не виходило, вони багато сміялись, і Люк дійшов висновку, що дівчата чи то п’яні, чи то під кайфом. Коли він попитав про це в Гаррі, той сказав, що вони самі захотіли спробувати. Йому стало совісті через це засоромитись, а коли двійнята блювонули (тандемом, як вони все робили), то йому стало совісті засоромитись іще дужче. Він навіть прибрав за ними. А ще одного дня Гелен виконала на батуті потрійний гвинт, засміялася, поклонилася, а тоді розридалася і не давала себе втішати. Коли Люк спробував, вона замолотила його своїми маленькими кулаками — тук-тук-тук-тук. Певний час Люк обігрував усіх новачків у шахи, а коли набридло, став вигадувати способи програти, що, на диво, було досить важко.

Він почувався мов уві сні, коли не спав. Відчував, як знижується коефіцієнт інтелекту, достоту відчував — неначе вода витікає з кулера, бо хтось кран не закрутив. Він відміряв плин цього химерного літа за таймером у себе на комп’ютері. Окрім як дивитись відео на ютьюбі, він використовував ноутбук з єдиною (за одним важливим винятком) метою: переписуватися з Джорджем і Гелен, коли вони сиділи по своїх кімнатах. Люк ніколи не був ініціатором розмов і намагався чимшвидше їх закінчити.

«Що з тобою, блін, таке?» — якось написала Гелен.

«Нічого», — відповів він.

«Чого ми досі в Передній половині, як гадаєш? — вигулькнув Джордж. — Ну, я не жаліюся…»

«Не знаю», — відписав Люк і вийшов з чату.

Він дізнався, що приховувати своє горе від доглядачів, лаборантів і лікарів неважко. Вони вже звикли мати справу з пригніченими дітьми. Та навіть глибоко нещасний, Люк час від часу згадував яскравий образ, який передав йому Ейвері: канарка, що вилітає з клітки.

Інколи його гіркий сон наяву пронизували сяйні уламки спогадів, які завжди з’являлися неочікувано: батько поливає його з садового шланга; батько робить штрафний кидок, обернувшись спиною до кошика, м’яч влучає, Люк кидається на батька, і вони вдвох, сміючись, падають на траву; мама несе до столу велетенський кекс із запаленими свічками на його дванадцятий день народження; мама обіймає його зі словами «Ти вже такий великий»; мама з татом танцюють, мов скажені, на кухні під пісню Ріанни «Pon de Replay». Чудові спогади, і вони жалили, мов кропива.

Коли Люк не думав про «вбите подружжя з Фалькон-Гайтс» і коли не бачив їх уві сні, то думав про клітку, в якій опинився, і про вільну пташку, якою мріяв стати. Це були єдині випадки, коли до нього поверталися колишня зосередженість і гострий розум. Люк помічав деталі, які начебто потверджували його враження, що Інститут працює за інерцією, мов ракета, яка вимкнула двигуни, досягши космічної швидкості. Наприклад, камери спостереження в бульбашках із чорного скла, які висіли на стелі в коридорі. Більшість були брудні, наче їх уже давно не чистили. Особливо це стосувалося безлюдного Західного крила житлового блоку. Певно, камери в тих плафонах ще працювали, але зображення вони передавали в кращому випадку нечітке. При цьому складалося враження, що Фред і його колеги-прибиральники (Морт, Конні й Джоуд) не отримували доручень їх чистити, а це означало, що тому, хто мав би слідкувати за цим коридором, затуманене зображення до сраки.

Люк гаяв дні, не висовуючись і не сперечаючись, роблячи все, як накажуть, та коли не залипав у себе в кімнаті, він перетворювався на одне суцільне вухо. Більша частина інформації, яку він чув, не мала ніякої користі, та попри те Люк вбирав усе поспіль. Всотував і зберігав у пам’яті. Наприклад, плітки. Про лікаря Еванса, який постійно бігав за лікаркою Річардсон і намагався зав’язати розмову, такий пиздоприбитий (фразочка від доглядальниці Норми), що навіть не розумів: Фелісія Річардсон і п’ятиметровою жердиною його не торкнеться. Або про Джо і двох інших доглядачів, Чеда й Ґері, які час від часу спускали жетони на винні коктейлі чи пляшечки з міцним лимонадом, що продавалися в торговельних автоматах у буфеті Східного крила. Інколи вони говорили про сім’ї або про пиятику в барі «Поза законом», де виступали музичні гурти. «Якщо це можна назвати музикою», — як сказала одна доглядачка на ім’я Шеррі в розмові з Ґледіс Фальшивою Посмішкою. Лаборанти й доглядачі чоловічої статі звали цей бар «Пиздодраконом», і розташований він був у містечку під назвою Деннісон-Рівер-Бенд. Люк не міг чітко вловити, на якій відстані розташовано це місто, але вважав, що миль за двадцять п’ять, максимум тридцять, бо працівники могли спокійно туди їздити у вільний час.

Люк подумки занотовував усі імена, які чув. Лікар Еванс був Джеймсом, лікар Гендрікс — Деном, Тоні мав прізвище Фіззале, Ґледіс — Гікон, Зік — Йонідіс. Якщо Люк колись звідси вибереться, якщо канарка вилетить із клітки, то він сподівався надати нічогенький список, коли свідчитиме проти цих падлюк на суді. Люк розумів, що ці мрії можуть ніколи не справдитись, але вони надавали йому сил жити далі.

Тепер, коли він коротав дні таким собі маленьким чемним хлоп’ятком, його почали ненадовго лишати на самоті на поверсі «С», завжди при цьому наказуючи сидіти нишком. Люк кивав, чекав, поки лаборант піде у своїх справах, а тоді і сам ішов. На підземних поверхах було багато камер, і їх тримали в чистоті, але ще жодного разу не врубилась ніяка