Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Інші вважали, що чарівники перенеслися з Війона завдяки своєму диявольському мистецтву, віддалилися до якоїсь рідко відвідуваної людьми глушини, де Натаїр, котрий уже віддавна мав кволе здоров’я, міг дожидати смерті у такому мирі та спокої, якими лише може тішитися людина, що стоїть поміж полум’ям автодафе176 та Абаддоновим пломінем. Подейкували, ніби нещодавно склав Натаїр власний гороскоп — уперше за свої десь півста років — і прочитав у ньому, що насуває час, коли зійдуться згубні планети, віщуючи йому дочасну смерть. 

Ще інші, серед яких були Натаїрові суперники — астрологи та ворожбити, вважали, що він подався геть з-перед очей громади лише для того, аби мати змогу спілкуватися з різноманітними демонами-помічниками, не зазнаючи сторонніх втручань, і що таким чином він міг, ніким не потривожений, творити чорні чари якнайбільшої вовкулацької злоби. 

Сії чари, натякали вони, у слушний час покарають Війон, а може, й увесь Аверойн, і, можна бути певним, матимуть форму страхітливої моровиці, або ж огульної інвольтації177, або навали сукуб та інкубів на все королівство. 

Посеред клекоту дивних чуток згадали також і чимало напівзабутих оповідок, а нові легенди створювали за ніч. Багато з них виникло на ґрунті неясного Натаїрового походження та його сумнівних мандрів до того, як шість років тому він оселивсь у Війоні. Подейкували, нібито він, подібно до казкового Мерліна, є диявольським поріддям, і що батьком його був не абихто, а сам Аластор178, демон помсти, матір’ю ж — потворна карлиця-чаклунка. Від першого Натаїр успадкував злостивість і зловтіху, від другої — присадкувату й миршаву статуру. 

Свого часу він мандрував до земель Сходу й навчився у єгипетських та сарацинських179 учителів нечистого мистецтва некромантії, в якому не мав собі рівних. 

Ходили похмурі чутки й про те, в який саме спосіб він послуговувався давно мертвими тілами чи безплотними кістяками, або ж про ту службу, якої вимагав від похованих людей, котрих лиш янгол Судного дня мав право підняти з могил. Ніколи він не мав доброї слави межи людьми, але чимало було таких, які зверталися до нього за порадою та допомогою, що сприяли б поступу їхніх власних більш або менш сумнівних справ. Якось, на третє літо після його приїзду до Війона, Натаїра привселюдно каменували, бо пішла поголоска про його некромантські діяння. Тоді його назавжди скалічили влучно кинутим бруковим каменем. Люди вважали, що Натаїр так ніколи й не пробачив тієї кривди та подейкували, що за ворожнечу духівництва він ще відплатить пекельною ненавистю Антихриста. 

Опріч чаклунських напастей та прикростей, у яких його зазвичай підозрювали, Натаїра довший час вважали розбещувачем молоді. Попри свою непоказну статуру, потворність і незугарність, він володів видатною силою, гіпнотичним навіюванням, і учні його, яких, подейкували, він повергав у бездонні та мерзенні нечестя, були юнаками, що подавали блискучі надії. Тож загалом Натаїрове зникнення сприйняли як полегкість, даровану самим провидінням. 

Одначе серед мешканців міста була одна людина, яка трималася осторонь усіх тих похмурих пліток і гостроцікавих припущень. Людиною тією був Ґаспар дю Нор180, який і сам досліджував науки, оголошені поза законом, упродовж року був серед учнів Натаїра, однак, довідавшись, які страхіття супроводжуватимуть його подальшу ініціацію, тихцем покинув оселю свого учителя. Проте, йдучи, виніс він із собою чимало рідкісних та особливих знань, а також певне розуміння некромантових лиховісних сил і темних, наче ніч, спонук. 

І саме через сі знання та розуміння Ґаспар волів зберігати мовчання, коли чув щось про Натаїрове зникнення. Крім того, він уважав за краще не ворушити пам’яті про своє власне учнівство у чаклуна. Наодинці зі своїми книжками на скромно вмебльованому піддашші він хмурився над невеликим довгастим люстерком. Оправу сього люстерка прикрашала арабеска у вигляді золотих гадюк, і було воно свого часу Натаїровою власністю. 

Та геть не відображення гожого та молодого, хоча й тонко окресленого власного обличчя змушувало юнака супитися. Направду, було се люстерко не з тих, що відображають риси того, хто зазирає в нього. Кілька митей у його глибинах Ґаспар споглядав дивну й лиховісну сцену, учасники якої були йому відомі, однак місце дії він не міг ані впізнати, ані визначити. Та перш ніж устиг молодик придивитися ретельніше, люстерко затьмарилося, немов у ньому здійнялися алхімічні випари, і більше він не зміг нічого розгледіти. 

Те затьмарення, міркував він, могло означати лиш одне: Натаїр дізнався, що за ним спостерігають, і сотворив протичари, які зробили ясновидне люстерко непридатним. Усвідомлення сього разом із лиховісним видивом Натаїрових діянь, які він мигцем побачив, стривожили Ґаспара та змусили холодний жах поволі зринути у його свідомості; жах, який поки ще не набув певних обрисів та не дістав ймення. 

Зникнення Натаїра та його учнів сталося наприкінці весни року 1281-го, у нів181, у тій темряві, що передує появі на небесах місяця-молодика. Згодом місяць зростав понад квітчастими полями та яснолистими лісами і спадав у примарному сріблі. По тому, як місяць спав, люди почали говорити про інших магів та свіжі таємниці. 

І ось тоді, у безмісячні ночі на початку літа, сталася низка зникнень, набагато неприродніших та незбагненніших, аніж зникнення лихого чаклуна-недомірка. 

Одного ранку гробарі, які рушили удосвіта на цвинтар поза мурами Війона, щоб узятися до звичної важкої праці, виявили, що не менш як шість нещодавно зайнятих могил було розрито, а тіла, що були тілами шанованих містян, забрано з могил. 

По ретельному огляді стало більш ніж очевидно, що тіла забрали не розкрадачі могил. Домовини, що косо лежали або випинали сторч із землі, справляли враження, що їх розтрощили зсередини, неначе застосувавши якусь надлюдську силу, а власне сира земля була вигорнута, ніби мерці в якомусь жахному дочасному воскресінні прорили собі шлях на поверхню. 

Ті трупи щезли без сліду, немов їх проковтнуло пекло, і, як стало відомо, не було жодних самовидців тієї долі, що спіткала небіжчиків. У ті одержимі Дияволом часи сьому явищу знаходили лиш одне вірогідне пояснення: демони проникли до могил, опанували мертві тіла та примусили їх піднятися й вийти. 

Надалі щезнення тривали з приголомшливою швидкістю, сіючи усім Аверойном тривогу та жах. Здавалося, що на небіжчиків напустили якісь незборимії окультні чари. Щоночі впродовж двох тижнів цвинтарі Війона, а також поближніх містечок, селищ і хуторів віддавали страхітливу частку своїх мешканців. Із замкнених на латунні