Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Та навіть гіршими за се, якщо таке взагалі можливо, були мертві тіла, нещодавно опоряджені у поховальне вбрання, що зістрибували зі своїх погребальних мар182 і катафалків, та, не зважаючи на нажаханих глядачів, у якомусь несвідомому шаленстві тікали в ніч великими стрибками, й не бачили їх уже ніколи ті, що плакали за ними. 

І щоразу зникали тіла молодих міцних чоловіків, які померли нещодавно та зустріли свою смерть радше внаслідок насильства чи нещасного випадку, ніж через виснажливу хворобу. Деякі з них були злочинцями, що заслужили на покару та заплатили життям за свої лиходійства; інші були ратниками чи конетаблями183, яких убили, коли ті виконували свій обов’язок. Були серед них і лицарі, які загинули на турнірах або в двобоях, було чимало й тих, що полягли жертвами розбійницьких ватаг, котрі в ті часи облягали Аверойн. Були там і ченці, і купці, і дворяни, і йомени184, і пажі, і священники; та у кожному разі жоден із них не проминув пори розквіту життя. Скидалося на те, що старі та немічні були убезпечені від демонів-оживителів. 

Більш забобонний люд дивився на таке становище як на правдиву призвістку кінця світу. Здавалось їм, наче сам Сатана разом зі своїми когортами розпочав війну й забирає тіла праведних небіжчиків у пекельну неволю. Й посилився стократно жах людський, коли стало ясно, що і найщедріші окроплення святою водою, і виконання найстрахітливіших, нездоланних обрядів вигнання нечистої сили зазнали цілковитої невдачі та не могли захистити від диявольських викрадень. Церква визнала, що вона неспроможна впоратися із сим несьогосвітнім злом, а представники світського закону не могли вдіяти анічогісінько, щоб притягти до суду чи покарати ту невловну силу. 

Через всеосяжний страх, який запанував над усім краєм, ніхто навіть не намагався піти слідом за зниклими тілами, одначе пізні подорожні оповідали страхітливі історії про те, як вони натрапили на котрийсь із трупів, які поодинці, а чи й гуртами крокували шляхами Аверойна. Ті мерці справляли враження глухих, німих, геть нечутливих й зі страхітливою швидкістю та певністю поспішали до якоїсь далекої визначеної їм мети. Загалом скидалося на те, що вони тікали у східному напрямку, та ніхто й гадки не мав про справжнє місце призначення небіжчиків, аж поки не вщух сей суцільний вихід, який поглинув кількасот померлих. 

Розійшовся поголос, буцім їхньою метою були руїни замку Ілурнь, розташованого за лісом із вовкулаками, у віддалених нагір’ях Аверойна. 

Фортецю Ілурнь, яка величезним шпичаком височіла на прямовисних кручах, збудував свого часу нині згаслий рід лихих баронів-мародерів, і була вона місцем, яке обходили стороною навіть козопаси. Подейкували, що покоями замку, які поступово оберталися на руїни, шугають злостиві привиди його кривавих володарів, а за шателенів185 правлять немертві. 

Ніхто не зважувався оселятися в тіні його мурів, зведених на стрімчаках, а найближчою оселею живих людей був невеличкий цистерціанський монастир, який розташувався на протилежному схилі долини, більш як за милю від замку. Ченці сього аскетичного братства не надто переймалися тим, аби підтримувати зносини зі світом у долині, що лежала попід горбами, і небагато бувало відвідувачів, які дожидали дозволу увійти попід монастирськими брамами на вершечку пагорба. 

Але того страхітливого літа слідом за зникненнями небіжчиків поширилась Аверойном химерна й бентежна історія, і вийшла та історія саме з-поза мурів монастиря. 

Починаючи з пізньої весни, братам-цистерціанцям випало спостерігати різноманітні дивні явища у стародавніх руїнах Ілурні, що вже давно стояли пусткою і які було видно з вікон монастиря. Вони бачили сяйливі вогні там, де жодних вогнів не мало бути: надприродно блакитне та багряне полум’я, що мерехтіло за зруйнованими й зарослими бур’яном стрільницями186 чи здіймалося аж ген до зірок понад зубцями кренеляжу187. Ночами з руїн долинали огидні звуки і здіймалися язики полум’я; і чули ченці такий грюкіт, неначе пекельні молоти гатили по ковадлах, а що долинали до них ще й звуки, схожі на подзвін велетенських обладунків та булав, то й мислили собі браття, що фортеця Ілурнь перетворилася на місце збору пекельників. З того боку долини віяло мерзенними запахами, що нагадували дух сірки та паленої плоті; і навіть вдень, коли звуки втихали, а вогні більше не пломеніли, зубчасті мури оповивав тонкий серпанок пекельно-блакитних випарів. Споглядаючи в сусідстві зі своєю обителлю усі ті знаки діяльності Архиворога, ченці з оновленим запалом і частотою осявали себе хресним знаменням і промовляли «Отче наш» та «Радуйся, Маріє» ще невпинніше, ніж раніше. 

Ба більше, з подвоєною ревністю поринули вони у працю та аскезу, а поза тим, оскільки старий замок був місцем, яке давно вже полишили люди, не звертали уваги ченці на гадане загарбання, вважаючи за ліпше не втручатися у чужі справи, хіба лише у разі відкритої сатанинської ворожості. 

Пильно вартували ченці, а проте за кілька тижнів так і не побачили нікого, хто б і справді входив до Ілурні або ж виходив звідтіль. Опріч нічних вогнів і звуків укупі з випарами, що висіли понад фортецею вдень, не було жодних доказів, що її населяли люди або ж дияволи. Аж якось вранці у долині попід терасованими монастирськими садами двоє братів, які саме сапали бур’яни на ділянці з морквою, уздріли, як повз обитель їхню проходить дивна валка людей. У тому напрямку, звідки з’явилися подорожні, розкинувся великий Аверойнський ліс, а пішли вони угору, спинаючись стрімким, помережаним глибокими проваллями схилом до Ілурні. 

Люди ті, як стверджували ченці, простували повз у великому поспіху, ступаючи твердими та квапливими кроками; були вони всі навдивовижу блідими з лиця та вбрані в поховальні одіяння. Дехто мав на собі савани — геть діряві або подерті на шмаття, усі були вкриті курявою довгої мандрівки й позначені могильною цвіллю. Було тих людей десь із дюжину або й більше, і слідом за ними, на деякій відстані, йшло декілька відсталих, і вбрані вони були достоту так само, як і решта. З дивовижною спритністю та швидкістю піднялися вони на пагорб і зрештою зникли серед понурих мурів Ілурні. 

Натоді ще жодна чутка про пограбовані могили та спорожнілі погребальні ноші не досягала цистерціанців. Поголос дійшов до ченців лише згодом, вже потому, як наступними ранками вони бачили малі й великі гурти мерців, які сунули повз їхню обитель до замку. Сотні тих трупів, присягалися ченці, прошкували один за одним долиною попри монастир, і, поза всяким сумнівом, без ліку інших пройшло повз у темряві не поміченими. Однак не бачили вони, аби бодай хтось виходив із руїн Ілурні, що проковтнули тих мандрівців без вороття, неначе саме Пекло. 

Хоч і вкрай