Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

— Він забирає тіла своїх дітей? — перепитала Ноемі.

— Ні… він стає… вони стають ним… кимось іншим. Але підходять йому лише його діти, адже ця здатність передається лише по нашій родовій лінії. Вже багато поколінь ми зберігаємо чистоту роду, щоб гриб приймав нас і симбіоз продовжувався. Тому чужинців ми не приймаємо.

— Інцест. Він був одружений із сестрами і збирався видати Рут за двоюрідного брата, але перед тим мусив зачати її… із власною сестрою, — промовила Ноемі, несподівано згадавши двох дівчат з видіння. — У нього було дві сестри. Господи, його діти народились від них.

— Так.

Дойлівські риси. Всі люди на родинних портретах мали їх.

— Скільки поколінь уже минуло? — спитала Ноемі. — Скільки йому років?

— Не знаю напевне. Приблизно триста, може, більше.

— Триста років. Він одружувався з родичками, вони народжували йому дітей, а тоді він переносив свою свідомість у їхні тіла. І так уже багато поколінь. Але ви, як ви це допускаєте?

— Ми не маємо вибору. Він — бог.

— Є у тебе вибір! А цей хворий збоченець — ніякий не бог!

Френсіс суворо зиркнув на неї. Вийняв руки з кишень, склав докупи. Вигляд мав зморений. Торкнувшись лоба, похитав головою.

— Для нас він — бог, — промовив він. — І він хоче, щоб ти увійшла в нашу родину.

— То це для того він залив мені в горлянку ту чорну бридоту?

— Вони боялися, що ти поїдеш. Цього не можна було допустити. А зараз ти вже нікуди не подінешся.

— Френсісе, я не хочу входити до вашої триклятої родини. Повір, я знайду спосіб повернутись додому, і тоді…

— Він тебе не відпустить. Здається, я не розповідав тобі про свого батька.

Досі вона розглядала цятки на стіні, плями в кутку, але на цих словах повернула до нього голову. Він дістав з кишені крихітну світлину. «То ось що він там ховав, — подумала вона. — Це була фотографія»

— Річард, — прошепотів Френсіс, показуючи їй чорно-біле зображення. — Його звали Річард.

Різкістю блідого обличчя Френсіс віддалено нагадував їй Вірджила Дойла, однак тепер Ноемі чітко бачила в ньому батькові риси: точене підборіддя, широке чоло.

— Рут завдала нам великої шкоди, адже не лише вбила людей, а й тяжко поранила Говарда. Вистрілила так, що звичайна людина загинула б. Говард вижив, але його сила ослабла. Через це він і втратив усіх робітників.

— Вони також були задурманені — як ваші слуги?

— Ні, не зовсім. Такою кількістю людей за раз він не міг управляти. До них мав м’якший, однак дієвий підхід. Будинок, чи то пак гриб, діяв на шахтарів, коли це було потрібно Говарду, насилав туман, який притлумлював їм розум.

— Що сталося з твоїм батьком?

Ноемі повернула Френсісу знімок, який він тут же заховав до кишені.

— Після поранення Говард став потроху зцілюватися. За кілька поколінь до того нашому роду стало тяжче зачати дитину. Коли підросла мати, Говард спробував… але був занадто старий і кволий, щоб дати їй дитину. Крім того, вистачало й інших негараздів.

«Вона ж його племінниця. Він намагався зачати дитину з племінницею», — подумала Ноемі і відчула нудоту, уявивши, як та огидна гола істота, яку вона бачила в кімнаті, треться об Флоренс. Затулилася хустинкою.

— Ноемі? — стрепенувся Френсіс.

— Яких негараздів? — спитала вона.

— Фінансових. Робітники пішли, коли Говардів конт­роль над ними ослаб. Наглядати за шахтою було нíкому, тож її затопило. Революція й так підірвала наші статки, а тут ще й зник заробіток. Родина потребувала грошей і дітей. Іншого виходу не було. Мати познайомилася з батьком, і він здався їй підходящим. Та й кошти мав — не бозна-які, але цілком удосталь, щоб підтримати нас на плаву. Та що найголовніше — від нього вона могла сподіватись на дитину. Він оселився тут. Народився я. Одначе його привезли сюди, щоб він дав матері ще дітей — дівчаток. Проте на нього вплинула Сутінь, і він почав втрачати розум. Хотів поїхати, але не зміг — ніяк не вдавалося віддалитися від будинку. Зрештою він кинувся в провалля. Якщо чинити опір, Говард розгнівається і вб’є тебе, — застеріг Френсіс. — Але якщо слухатимешся, приймеш його, станеш однією з нас — ти будеш у порядку.

— А Каталіна чинить опір?

— Так, — кивнув юнак. — Але крім того, вона… не зовсім підходить…

Ноемі похитала головою:

— Звідки ви взяли, що я підхожу більше?

— Ти підходиш. Вірджил обрав Каталіну, бо знав, що вона підійде, але коли приїхала ти, всім стало ясно, що ти — кращий варіант. Вони сподіваються, ти будеш поступливішою.

— І увійду у вашу родину? Для чого? Щоб дати вам грошей і народити дітей?

— Так. І те, й інше.

— Ця родина — кодло чудовиськ. А ти? Я тобі довіряла!

Френсіс заціпеніло подивився на неї. Його губа затремтіла, й Ноемі подумала, він от-от заплаче. Це її розлютило: чого б то йому тут ридати? «Не смій», — подумала вона.

— Мені прикро.

— Прикро? Бісів виродок! — прокричала вона і, попри нестерпний біль, що досі пульсував по всьому тілу, встала.

— Мені прикро. Я не хотів, щоб все було так, — пробелькотів він, відсунув стільця і також підвівся.

— Тоді допоможи мені! Витягни мене звідси!

— Я не можу.

Вона вдарила його. Удар вийшов несильним, але Ноемі мало не звалилася. Зненацька її покинули останні сили, вона вся обм’якла. Не спіймай він її, розбила б голову, але вона усе одно заборсалася в його руках, намагаючись вирватися.

— Відпусти, — пробурмотіла вона у складку його піджака. Підняти голову було несила.

— Тобі треба відпочити. Я щось придумаю, але поки що тобі треба відпочивати, — прошепотів він.

— Котись до біса!

Він обережно поклав її на ліжко й укрив ковдрою. На прощання вона хотіла ще раз послати його до біса, але очі злипалися, а пляма в кутку пульсувала, як серце, розтягувалась, пускаючи по шпалерах брижі. Дошки на підлозі затріпотіли, задрижали, неначе шкіра живої істоти.

З підлоги виринув велетенський змій — чорний, блискучий, — і поповз на ліжко. Торкнувся холодною шкірою її ніг. Ноемі заклякла, боячись, що він може вкусити. Луска гада була вкрита тисячами схожих на вугрі крихітних наростів,