Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

«Це мені сниться, — подумала Ноемі. — Це Сутінь, він несправжній».

Але вона не хотіла бачити цю істоту, тому спромоглася таки смикнути ногою, намагаючись прогнати її. Та щойно торкнулася змієвої шкіри, як та репнула, він побілів, упав замертво і зогнив, поріс цвіллю.

«Et Verbum caro factum est», — просичав голос змія.

Ноемі стояла на колінах у холодній кам’яній кімнаті. Навколо неї панувала темрява: вікон ніде не було. На вівтарі горіли свічки, але світла давали мало. Вівтар був не такий примітивний, як у печері. Стіл встеляла оксамитова скатертина, на якій стояв срібний підсвічник. Та навіть так, там було темно, вогко і холодно.

Говард Дойл додав до обстановки гобеленів — чорних і червоних, із зображеннями уробороса. Церемоніальність: він розумів, що вона є невід’ємним елементом цієї гри. А ось і сам він, у червоних шатах, біля нього — жінка з печери, глибоко вагітна, хвора.

«Et Verbum caro factum est», — прошепотів змій їй у вухо. Самого його ніде не було, але вона чула його характерний хрипкий голос. Щоправда, не розуміла, про що він говорить.

Двоє жінок клали першу на поміст під вівтарем. Це ті самі біляві дівчата, яких Ноемі вже бачила. Сестри Дойла. І ритуал цей вона вже також бачила. На цвинтарі, де народжувала жінка.

Народження. Заплакала дитина, і Дойл перейняв її. А далі — вона здогадувалась.

Et Verbum caro factum est.

Вона знала, що буде далі, хоч і не бачила у попередніх видіннях. Не хотіла дивитися, але не могла нічого вдіяти, бо навіть заплющивши очі, бачила крізь повіки. Ніж, дитина. Багряне і чорне. Вони роздерли дитину і зжерли її.

Плоть богів.

Вони тягнули руки до Дойла, він роздавав їм шматки плоті й кісток, і вони їли бліде м’ясо.

Так робили і раніше, в печерах. Але тоді свою плоть на поталу після смерті віддавав їм жрець. Дойл же удосконалив ритуал. Розумний, освічений Дойл перечитав купу книжок з теології, біології й медицини у пошуках відповіді й нарешті знайшов її.

Вона тримала очі заплющеними, породілля — так само. До її обличчя притулили ганчірку. Ноемі подумала, що вони зараз задушать її, поріжуть на шматки і зжеруть. Але помилилася. Жінку міцно спеленали. Біля вівтаря була яма, і її вкинули туди — живу.

«Вона не мертва!» — гукнула їм Ноемі, але вони її не чули, адже це був тільки спогад.

Так треба, це необхідність. Пробивши ґрунт, із її тіла виріс гриб. Він переплівся зі стінами дому і поповз під фундамент. Сутіні потрібна свідомість — її свідомість. Сутінь жива, і не просто жива: в її гнилій основі лежить тіло жінки з викрученими кінцівками й ріденьким волоссям на черепі. З роззявлених, ніби у безмовному крику, щелеп трупа проростає блідий гриб.

Для цієї мети своє тіло жертвував жрець. Частину плоті з’їдали, решту віддавали землі. З його останків проростало життя, а його паства об’єднувалась навколо нього — свого бога. Але Дойл — не дурень, щоб жертвувати собою.

Дойл може стати богом, обійшовши це безглузде правило.

Дойл став богом.

Дойл існував, ріс і розростався.

Дойл був, є і буде.

Чудовисько.

Чудовисько? То це такої ви про мене думки, Ноемі?

— Ну як, вдовольнили свою допитливість? — спитав Дойл.

Він сидів за пасьянсом у кутку її кімнати. Зморщеними руками тасував колоду, яскраво виблискуючи бурштиновим перснем при світлі лампи. Повернувши голову, старий подивився на Ноемі. Вона глянула у відповідь. Це був той Дойл, якого вона знала: горбатий, із задишкою. Він акуратно виклав на стіл три карти і одна по одній розгорнув дві: лицар з мечем і паж з монетою. Крізь тонку сорочку на старому було видно чорні струпи, що вкривали всю його спину.

— Навіщо ви показуєте це мені? — спитала Ноемі.

— Це показує вам будинок. Він вас полюбив. Як вам наша гостинність? Бажаєте зіграти?

— Ні.

— Шкода, — промовив він і перевернув третю карту: порожній кубок. — З часом ви однаково покинете опір. Тепер ви одна з нас. Ви увійшли в нашу родину, але поки не розумієте цього.

— Тобі не залякати мене всіма цими фокусами з мареннями. Ти — чудовисько. Усе це не по-справжньому, ти мене тут не втримаєш.

— Ви впевнені? — спитав старий, гнояки на його спині порепались, і на підлогу потекла чорна, як чорнило, юшка. — Я можу змусити вас робити все, що захочу.

Зірвавши один зі струпів довгими нігтями, він вичавив його у срібний кубок — зовсім як той, що на останній карті, — наповнивши посудину смердючою рідиною.

— Випийте, — сказав він, і на якусь мить Ноемі відчула бажання підійти і відпити з кубка, але кінцівки їй скували відраза і страх.

Старий усміхнувся. Він намагався продемонструвати їй свою силу, навіть уві сні показати, хто тут хазяїн.

— Як прокинуся, я вб’ю тебе за першої-ліпшої нагоди, — прошипіла Ноемі й кинулась на нього, ввігнала пальці у плоть і стиснула тонку шию.

Шкіра Дойла порвалась, як пергамент, оголились м’язи і судини. Дід посміхнувся їй хижим, Вірджиловим усміхом. Тепер перед нею був Вірджил. Натиснула сильніше, аж тут він запручався, продавлюючи пальцем їй уста і тиснучи на зуби.

Френсіс подивився на неї сповненими болю очима і опустив руки. Вона відпустила його горло і ступила назад. Він відкрив рота, щоб сказати їй щось, але звідти полізли хробаки.

Гриби, черви. З землі піднявся змій і обвився навколо її шиї.

«Так чи інакше, тепер ти наша. Наша. Ти одна з нас».

Вона спробувала скинути гада, але він стиснув міцніше, врізавшись у шкіру, й роззявив пащу, готовий ковт­нути її. Ноемі вчепилася в нього нігтями, і він прошипів:

— Et Verbum caro factum est.

Та водночас зі змієм прозвучав і жіночий голос. Він промовив:

— Розплющ очі.

«Не можна забувати про це, — подумала Ноемі. — Не можна забувати розплющувати очі».

21

Денне світло. Ще ніколи вона не раділа настільки буденній картині. Крізь запнуті штори до кімнати пробивався промінчик сонця, звеселяючи їй серце. Ноемі розчахнула завіси, поклала руки на шибку і трохи постояла. Потім перевірила двері. Як і очікувала, вони були замкнені.

Їй залишили тацю з їжею. Чай давно охолонув, та вона й так не наважилась би пити його, остерігаючись того, що могло бути підмішане в нього. Навіть грінку не чіпала. Обгризла шкоринку по краях і напилася води з крана.

Але яка різниця, коли спори того гриба є й у повітрі? Однаково вона його вдихає. Двері шафи