Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

Рука на плечі, і шепіт на вухо.

— Розплющ очі, — рефлекторно пробелькотіла вона.

Рот був уже повний крові, вона випльовувала власні зуби.

20

— Дихай, просто дихай, — мовив він.

Вона чула лише голос. Самого чоловіка не бачила, бо в очах плило від сліз і болю. Притримавши їй волосся, щоб вона виблювала, він допоміг їй встати. Перед очима в неї танцювали чорні й золоті цятки. Так погано їй ще ніколи не було.

— Я вмираю, — простогнала вона.

— Не вмираєш, — заспокоїв він.

Чи, може, вже померла? Мабуть, так і є. У роті — присмак крові й жовчі.

Подивилася на чоловіка. Вона його знає, от тільки імені не пам’ятає. Було важко думати, згадувати, відділяти думки одна від одної, відмежувати чужі спогади від своїх. Хто та дівчина?

Дойл, вона з Дойлів. Дойл убив тих людей у печері, спалив їх живцем.

Змій, що кусає себе за хвоста.

Худорлявий юнак вивів її з ванної й підніс їй до рота склянку води.

Вона лягла на ліжко і повернула голову. Френсіс сів на стілець біля неї й заходився витирати піт з її чола. Точно, його звуть Френсіс, її — Ноемі Табоада, а це — Дім-на-Горі. Раптово згадала все: побачений кошмар, роздуте тіло Говарда Дойла і його слину в себе в роті.

Скорчилась. Френсіс стрепенувся і подав їй хустинку, яку вона міцно затиснула в руці.

— Що ви зі мною зробили? — спитала вона.

Говорити було боляче. У горлі дерло. Пригадала бруд, що лився їй у рот, і знову відчула позив побігти у ванну й виблювати.

— Хочеш встати? — спитав він, піднімаючи руку, щоб допомогти їй.

— Ні, — відповіла вона. До ванної сама не дійде, але не хотіла, щоб він торкався її.

Він запхав руки до кишень піджака — того самого, вельветового, який, як їй здавалося, так йому личить. Покидьок. Вона пошкодувала, що колись думала про нього добре.

— Гадаю, треба тобі усе пояснити, — стиха промовив він.

— Як у біса ти це поясниш? Говард… він… ти… як?

Господи. Вона навіть не знала, як описати словами весь той жах із чорною жовчю в роті й дивним видінням.

— Дозволь я все поясню, а тоді ти поставиш свої питання. Так буде найлегше, — сказав Френсіс.

Ноемі зовсім не хотілося розмовляти, та й не здатна вона зараз на довгу бесіду, як би не хотіла. Хай вже краще він говорить, бо вона занадто знесилена і квола.

— Мабуть, ти вже зрозуміла, що ми не такі, як інші, й цей будинок відрізняється від інших будинків. Колись давно Говард знайшов гриб, здатний продовжувати тривалість життя і зцілювати тіло.

— Це я бачила. Я бачила його, — пробурмотіла вона.

— Справді? Напевне, ти пройшла крізь Сутінь. Наскільки далеко ти зайшла?

Вона спантеличено вирячилась на нього. Він ще більше заплутав її. Френсіс похитав головою:

— Цей гриб, він росте під будинком, простягається до кладовища і назад. Він у стінах, обплітає весь будинок, наче гігантська павутина. В ній можна зберігати спогади й думки, що попадаються в неї, як мухи у справжню павутину. Це сховище наших спогадів ми називаємо Сутінню.

— Як таке можливо?

— Гриби можуть входити у симбіоз із рослинами. Це називається «мікориза». Так от, наш гриб спроможний вступати у симбіоз із людьми. А мікориза у цьому домі і є Сутінню.

— Отже, через той гриб ви маєте доступ до спогадів ваших предків.

— Так. Тільки деякі з них — не повноцінні спогади. Від них залишилися лише переплутані між собою слабкі відлуння.

«Наче налаштовуєш радіо на потрібну станцію», — подумала вона, переводячи погляд на куток кімнати, де на шпалерах була пляма чорної цвілі.

— Я бачила дуже дивні речі — уві сні й наяву. Це через будинок і той гриб, що росте під ним?

— Так.

— Чому він впливає на мене?

— Він робить це ненавмисне. Така його природа.

Кожне видіння, що вона бачила, було жахливе. Якою б не була природа того гриба, осягнути її розумом неможливо. Це — жахіття, ось що воно таке. Кошмар наяву, що об’єднує в собі переплетені воєдино гріхи і страшні таємниці цього роду.

— Значить, я була права, коли говорила про привидів у домі, а Каталіна не божевільна. Вона просто потрапила в Сутінь.

Френсіс кивнув, Ноемі усміхнулась. Тепер ясно, чому він так заметушився, коли вона сказала, що дивну поведінку Каталіни і її слова про привидів можна пояснити раціонально. От тільки, що це якось пов’язане з грибами, не здогадалася.

Зиркнувши на лампу на нічному столику, Ноемі збагнула, що не знає, скільки часу минуло. Скільки вона була в Сутіні: кілька годин чи, може, днів? Дощ більше не тарабанив по шибках.

— Що Говард Дойл зробив зі мною? — спитала вона.

— Цей гриб присутній не лише у стінах дому, а й у повітрі. Ти дихаєш ним, не усвідомлюючи того, і поволі він справляє на тебе свій вплив. Однак при додатковому контакті ефект прискорюється.

— Що він зробив зі мною? — повторила вона.

— Більшість людей, які контактують із грибом, помирають. Саме це сталося з нашими шахтарями. Він їх убив — когось швидше, когось повільніше. Втім, гинуть не всі. Дехто стійкіший до нього. Проте їх гриб хоч і не вбиває, зате впливає на їхній розум.

— Як сталося з Каталіною?

— Часом так, а інколи й гірше. Він може винищити особистість. Ти, мабуть, помітила, що наша прислуга не дуже балакуча. Від них мало що лишилося. Їхню свідомість немов видалили.

— Це неможливо.

Френсіс похитав головою.

— Ти колись бачила алкоголіка? Гриб руйнує мозок не гірше за алкоголь.

— І таке саме станеться з Каталіною і зі мною?

— Ні! — випалив він. — Ні, ні. Випадок із прислугою особливий. Дядько Говард називає їх своїми прислужниками. А шахтарі стали мульчою для гриба. Але ти здатна до симбіозу з ним, тому з тобою такого не станеться.

— А що зі мною станеться?

Тримаючи руки в кишенях, Френсіс весь час нервово смикав ними. Ноемі було видно, як він стискає їх і розтискає, втупившись у покривало.

— Я розповів тобі про Сутінь, але не про наш рід. Ми особливі. Гриб живе у симбіозі з нами