Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

Дівчина намагалася усвідомити почуте.

- Твій дух може його не послухати, коли тобі потрібно вчинити за власною волею, - продовжила Дея.

Вовчиця відійшла від урвища далі, до затишнішої місцинки біля дерева, і додала:

- Виріши, у чому тепер твоя воля? Що є сильнішим за твій страх? 

Потім Дея спокійнісінько вляглася на землю і примружила очі.

Софія трохи розгубилася.

Дівчина встала на ноги й випросталась. Вітер обвівав їй чоло, куйовдив волосся, тріпотів у одязі.

Вона пригадала, що говорив Толій Артуру про лихо, яке спіткало місто. І жива та яскрава уява дівчини малювала їй тепер поранених воїнів, скривджених дітей, пожежі, влаштовані піратами, пограбовані будинки. А потім подумки вона побачила Артура, якого оточили пірати у нерівній битві…

- Моє бажання допомогти Артуру, допомогти жителям Мейолли, сильніше за мій страх, - всім єством відчула Софія.

І за цим усвідомленням почала повертатись впевненість у собі й відчуття внутрішньої сили.

- Я прагну опинитись на тому боці. Всім серцем.

Софія встала і заплющила очі. Тепер треба було лише розбігтися і стрибнути. Готуючись, дівчина подумки уявила себе вже на тому боці. Вона глибоко вдихнула і…

І раптом у неї підкосилися ноги від знайомого відчуття різкого запаморочення і нудоти.

Коли вона отямилась, зрозуміла, що лежить на землі. Мов крізь туман побачила Дею, що сиділа поруч.

- Ти маг? - ледь почула від неї Софія.

Дівчина знову, як і тоді, коли вибралась дивом із ями, сприймала звуки якось приглушено.

- Не розумію, про що ти, - слабким голосом відповіла дівчина і поволі сіла, спершись спиною на дерево.

До Софії поступово приходило розуміння, що вона біля вовчиці, а раз так…

- Деє, у мене вийшло перестрибнути? Але я не пам’ятаю… як це сталося, сам стрибок не пам’ятаю.

- Ще б пак! Ти миттєво щезла на тому боці й опинилась тут.

- От чому мені так кепсько знову, немов мене хто вивернув зсередини. Це знов сталося!

І Софія розповіла Деї про свою пригоду у ямі.

- Дивно. Нічого подібного я тут про таке не чула. Якщо так, то навіщо тобі долати шлях звідси до міста, якщо ти можеш заплющити очі й опинитися там?

- Але це виходить у мене випадково, - розгублено відповіла дівчина. - Я ще не навчилась робити це усвідомлено.

- То вчись. Вчись керувати тим, що маєш. Коли вовченя зіпнулося на ноги - йому пора вчитись бігати.

- Я ще кепсько себе почуваю, - кволо сказала Софія.

Зараз їй просто хотілося ще трохи побути у тиші. Дівчина досі сиділа, спершись спиною на дерево. Вона прислухалась до себе.

І тут їй здалося, що вона відчуває, як від дерева до неї надходить живильна сила. Софія повернулася до нього, притулившись щокою до шорсткої кори. Цієї ж миті вона згадала, як нещодавно навчалася за порадою Вінченци слухати дерева.

Дівчина поволі піднялась. Це дерево своїм могутнім стовбуром і пишною кроною нагадало Софії те, яке вона нещодавно обіймала в лісі, поки знахарка збирала трави.

І тепер, притулившись до стовбура, дівчина відчула, як її поступово починає наповнювати світла сила, від якої проходила млість і нудота, дихання ставало наповненим і рівним.

- Я готова спробувати, - нарешті озвалася Софія.

Побачивши, що дівчині стало справді ліпше, Дея сказала:

- Сподіваюсь, що у тебе все вийде. І потім я нарешті займуся своїми справами, замість вирішувати людські.

Софія сіла біля дерева і спробувала зосередитись. Вона відчувала себе впевнено і спокійно. Своєю волею вона спробувала перенестись і побачити себе у Мейоллі. Але дуже швидко вона зрозуміла, що не зможе. Внутрішньо вона побачила, що місто немов під якоюсь темною пеленою, крізь яку їй не проникнути.

- Знайоме відчуття, - подумала Софія, розплющивши очі. - Точно! Ця пелена достоту нагадує їдучий туман над ярмарком від тієї шпигунської солі. Мені ще стало зле від нього. Можливо, все місто у тому отруйному тумані, тому що сам чорний маг тепер у Мейоллі? - припустила Софія і знову встала на ноги.

Мабуть, зрозумівши нарешті, що тепер у дівчини нічого не вийде, Дея забігла на пагорб і оглянулася, даючи зрозуміти Софії, щоб та підійнялась за нею.

Коли дівчина наблизилась, вовчиця сказала:

- Подивись униз. Широка стежка, яку ти бачиш, веде до самого міста. Йди нею і нікуди не звертай.

На мить замислившись, дівчина знов звернулась до вовчиці:

- Може, і ти б пішла зі мною? Твоя допомога у битві з Кірком і його військом точно б не завадила.

- Ще чого! Тільки втручатися в справи мейолльців мені бракувало! - удавано сердито відповіла вовчиця. - У людей є здатність змінювати все якнайкраще і якнайгірше для себе. Називається свобода волі. І я в це не втручаюсь. Мені потрібно піклуватись про ліс, його мешканців, про те, щоб споконвічна рівновага природи не була порушена.

- Що ж, тоді далі піду сама. Треба поспішати, - рішуче сказала Софія.

- Так. Тобі пора. Але затям: людське дитинча перед тим, як навчитися добре бігати, падає і набиває багато синців. Не впадай щоразу у відчай після невдач. Вчися бути до себе терплячою. Бутон із часом завжди розквітає під теплим сонячним промінням.

- Деє, дякую тобі за все! - сказала Софія, добре розуміючи, як багато зробила для неї ця горда синьоока красуня.

Дівчина відчувала себе тепер сповненою рішучості чимшвидше йти далі. Тож вдячно посміхнувшись Деї, вона попрямувала з пагорба униз, до втоптаної стежки, якою мала дістатися нарешті до міста.

Софія вже не оглядалась. А на пагорбі ще якийсь час можна було помітити горду постать білої вовчиці. Вона сиділа і проводжала поглядом тендітну дівчину, до поясу якої був прикріплений меч лицарів. Кола вона щезла з поля зору, вовчиця швидко, у кілька стрибків, опинилась знову у лісовій гущавині.