Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

Дощ перетворився на зливу. Одяг на дівчині змок і пристав до тіла. Пориви холодного вітру ставали дужчими. Гуркіт грому загрозливо наближався.

Софія помітила, що вони з Деєю поки що прямували знайомою їй дорогою. Але спускатися стежкою, мокрою і слизькою від дощу, було дуже не просто. Софія швидко відчула, що в неї почали від напруження боліти коліна. Але дівчина намагалася не відставати від вовчиці, яка, не зупиняючись, бігла перед нею вперед. Та зненацька Софія від втоми втратила пильність, ослизнулася і впала.

- Деє, - гукнула вона, - зачекай!

Вовчиця швидко повернулася і підбігла до Софії.

- Зупинятися тут не можна. Гроза наближається. У цьому місці це дуже небезпечно. Подивись, біля старої сосни, що поблизу, на землі лежить товста відламана гілка. Візьми її, щоб спиратися, коли йтимеш по вологому слизькому схилу, - порадила Дея.

Софія встала із землі й пішла до сосни, щоб підняти дрючок. І раптом мало не підскочила. Удар грому був на цей раз таким сильним, що, здавалося, дерева навкруги здригнулися. Дощ лив щільним густим потоком. Дівчина вже була біля сосни. Несподівано Софія серед шуму дощу стала чути якесь дивне шипіння. Але серед зливи нічого навкруги вона не помітила. Софія нахилилася, щоб підняти дрючок.

- Стережись! - раптом почула вона Дею.

Дівчина, різко розігнувшись, обернулася. Кроків за десять перед собою вона побачила вогненно-помаранчеву кулю розміром із футбольний м’яч. Куля загрозливо шипіла.

- Кульова блискавка! - миттєво зрозуміла Софія. - Якщо вона мене торкнеться - мені кінець.

Дівчина, почувши швидше голос інтуїції, а не розуму, витягла меч і наставила його вістря назустріч блискавці, сподіваючись лише на диво. Куля летіла просто на дівчину!

Підлетівши до неї, кульова блискавка увійшла у вістря меча. А потім, мов стріла, крізь лезо проникла у руку Софії.

Дівчина відчула, як по тілу пройшов сильний потік енергії. Тіло витягнулось, немов струна. Це було навіть боляче. Софії здалося, що у неї на мить стиснулося і завмерло серце.

А коли дівчина почула його наступний поштовх і вдихнула повітря, то серце немов би наповнилося дивним живим світлом. З кожним серцебиттям те світло розходилося по всьому її тілу, по кожній його клітинці.

У Софії виникло відчуття, що її переповнює дивна, незнана ще нею сила. І ця сила негайно потребувала виходу. Інтуїтивно дівчина зрозуміла, потрібно спрямувати цю енергію кудись просто зараз, бо вона може поглинути чи спалити її зсередини. 

Тож дівчина своєю волею, як її навчив Артур, направила весь потік енергії, який переповнював її, знову у меч. Ця гаряча хвиля у той момент ніби поєднала дівчину з ним. І вже спочатку з її серця, а потім із руки хвиля потекла у лезо.

І тоді Софія побачила, як із вістря злетів у простір помаранчевий промінь.

Коли дівчина усвідомила, що сталося, вигукнула:

- Деє! Я змогла! Тепер я знаю колір власного променя.

Софія вже й забула про небезпеку і біль. Її переповнювала радість.

- Справді змогла. Невже, зустрівши блискавку мечем, ти здобула вміння лицарів Мейолли? - здивувалась вовчиця.

Остання пригода додала Софії трохи впевненості й натхнення. І це було тепер не зайвим для втомленої, змоклої під зливою дівчини. Вона заховала меч і взяла дрючок, який тепер міг слугувати їй опорою на слизькій стежці.

- Готова йти далі? - запитала вовчиця.

- Звісно. Ходімо.

Дея звернула зі знайомої Софії стежки, і вони пішли тепер праворуч, у гущавину лісу.

Софія ледь встигала за вовчицею. На щастя, дощ поволі почав вщухати.

Насправді дівчині було дуже нелегко. Вона відчувала голод, у неї почали підкошуватись ноги. А йти доводилось часто крізь колючі кущі, через зарослі мокрої високої трави.

- Нізащо не покажу, що я втомлена, - вирішила подумки Софія. - Дея і так не хотіла вести мене коротшою дорогою, сумніваючись у мені.

Раптом Дея зупинилася, очікуючи, коли дівчина її наздожене. Коли Софія зрівнялася з нею, то побачила, що метрів за десять попереду них зяє чимала розщелина.

- Якщо перестрибнути урвище, то вийдемо на стежку, якою до Мейолли можна дібратися вдвічі швидше, - сказала вона. - Потрібно сильно розігнатися і, не дивлячись униз, щосили відштовхнутися лапами й стрибнути, - порадила вона Софії. - Тільки не зупиняйся.

Далі Дея, не очікуючи відповіді Софії, стрілою перелетіла розщелину.

- Тепер ти, - почула Софія з того боку.

Здавалося, вона спеціально не дає дівчині ні хвилини на роздуми.

Але Софія повільно підійшла до урвища, щоб роздивитися його.

- Перевірю, на скільки воно велике, - вирішила вона.

Софія заглянула у провалля. Воно було дуже глибоке і достатньо широке. Дівчина відчула неприємний холодок, що пішов по спині. На якусь мить їй здалося, що прірва моторошно притягує до себе. 

- Розігнавшись, я дійсно можу її перестрибнути, - заспокоювала себе дівчина, - але страх уже почав закрадатися у її свідомість.

- Дівчино, просто розганяйся і стрибай, не розглядай її, - гукнула Дея.

Софія вирішила послухатись. Вона відійшла, вдихнула повітря і щосили побігла. Але… біля самого провалля страх залізною решіткою зупинив її. Софія підсвідомо вже знала, що не зможе цього зробити.

- Невже я така боягузка? Повірити не можу, що я спасувала. І це тепер, коли Артур у небезпеці, коли я так прагну допомогти! - слова розчарування вирвалися навіть проти її волі.

Дівчина безсило сіла на землю, обхопила коліна руками, намагаючись зрозуміти, що з нею. Вона очікувала, що Дея скаже їй тепер щось їдке і суворе, засуджуючи її слабкодухість.

- Страх сковує страшніше будь-якого капкана, - почула Софія від вовчиці. - Але хороша новина в тому, що він існує лише у твоїй голові, - додала спокійно Дея.

- Як це?

- Страхи існують у підсвідомості, щоб оберігати наше тіло від небезпеки. У ньому нічого поганого насправді немає.