Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

З похмурими думками Артур йшов внутрішніми галереями замку.

- Мені доручили роль королівського глашатая? Чи гінця? Яка ганьба!

Недовіру батька він вважав образливою. І хоча формально Артур все ще готувався до іспиту на звання старшого учня, він уже вважав себе за п'ять хвилин лицарем.

- Моє місце - у перших рядах армії Мейолли. А мене списали до тилових служб?

Зрештою Артуру сяйнула інша думка. Якщо він виконає доручення, тоді батько вже не зможе знайти аргументів, щоб не пускати його в бій. Натхненний цією перспективою, Артур побіг у королівську зброярню.

Там він одягнув свій комплект шкіряної броні з металевими заклепками. Броня трохи сковувала рухи. Але Артур був упевнений, що він братиме участь у бою, тож зайвий захист йому точно не завадив би.

Хлопець взяв зі стійки новий світлоносний меч - такий самий, як у нього був, і який він подарував Софії. Від спогаду про дівчину в нього трохи потеплішало на душі. Софія тепер у безпеці. Чи побачаться вони колись іще?

Артур зусиллям волі повернув свої думки до тих страшних подій, що відбуваються зараз у Мейоллі:

- Потрібно бути повністю зібраним. Потрібно бути готовим до майбутнього бою.

Принц зробив кілька помахів мечем, щоб перевірити баланс зброї. Переконавшись, що цей меч звично і впевнено лежить у руці, Артур сховав його у піхви та пристебнув до паска. Тепер хлопець відчував, що цілком готовий.

Артур вибіг із замку на площу та зрозумів, що дощ уже майже пройшов. Однак темні хмари продовжували висіти над містом. Хлопець побачив спалахи блискавок десь у районі бухти, але звуку грому не було чути.

- Невже це вияв підступної магії Кірка? - подумки здивувався він.

Настав час братися за справу, доручену батьком. Артур вирішив, що спочатку потрібно зайнятися тими районами, які були найближчими до моря. Зараз там було найнебезпечніше, тому логічно почати виводити мешканців саме звідти. Принц вибрав вулицю, що вела з площі у бік порту, і побіг туди, перестрибуючи через калюжі.

Артур почав стукати в усі двері поспіль. Стривоженим жителям він повідомляв про евакуацію, про шпиталь, про те, що на них чекають у будівлі ратуші. Хлопець закликав допомагати дітям та старим дістатись безпечного місця. Якщо йому не відчиняли, він кричав з вулиці, що король просить усіх громадян прибути до ратуші.

Пробігши таким чином із десяток кварталів, Артур зрозумів, що вже майже захрип. На щастя, кілька енергійних жінок зголосилися йому допомогти. Принц відправив їх до інших районів, де немає обстрілів, щоб вони попередили всіх про евакуацію.

Мешканці самі десь роздобули невеликий візок. На нього почали садити тих, кому було важко йти. Артур побачив, що тут тепер упораються і без нього, і побіг далі вниз вулицею.

До порту було ще далеко, а все навколо вже застилав чорний дим. Почали зустрічатися будинки, що палали. Їх не було кому гасити. Десь попереду вибухали заряди магічного вогню, які пірати запускали зі своїх корабельних метальників. Про цей магічний вогонь говорили, що його не можна погасити водою. В іншій ситуації було б цікаво перевірити, чи це правда, але сьогодні було не до того.

Артур продовжував рухатися квартал за кварталом. Якоїсь миті він зрозумів, що на його крики вже ніхто не виходить. Навколо були лише розбиті вікна, дахи, що горіли, і чорний дим, що роз'їдав очі.

- Сподіваюся, всі вже встигли покинути цей район, - подумав Артур.

Аж раптом попереду на перехресті він побачив якісь постаті, що блукали в диму. Підбігши ближче, він роздивився групу містян. Кашляючи та хитаючись, вони повільно рухалися у бік провулка. Люди ніби не помічали ширшої вулиці, що вела до майдану.

- Гей! Сюди! - Артур підбіг до них і почав жестами показувати їм дорогу. - Повертайте туди, там безпечно!

Дівчина, що йшла попереду, махнула іншим, і люди попрямували за Артуром геть від їдкого диму.

- Дякую, - сказала дівчина. - Здається, ми заблукали в диму і почали ходити по колу.

Артур з подивом помітив, що вкрите сажею обличчя йому знайоме:

- Я тебе бачив! Ти співала на майдані!

- Так, я Люсі, - посміхнулася співачка. - Ми хотіли покинути острів, але в нас нічого не вийшло. Ніхто не ризикнув вийти в море, коли довкола нишпорять піратські кораблі. Я була в порту, коли стався вибух.

- Який вибух?

- Найжахливіший вибух, що я чула! Здається, у мене досі у вухах свистить після нього. - Дівчина закашлялася, а потім продовжила, активно розмахуючи руками, - ваш форт вибухнув зсередини, ніби був начинений феєрверками аж до даху!

- Зсередини? Ти впевнена? Хіба його не обстрілювали з кораблів?

- Кораблі з'явилися пізніше. А потім почався суцільний жах! Вони почали метати у нас свої вогняні кулі! Все горить! Навколо вибухає! Жах!

Дівчина аж захекалася від хвилювання. Зробивши пару великих вдихів, вона продовжила:

- Я так злякалася, що бігла, не розбираючи дороги. А потім довкола був тільки дим! Я зустріла інших уцілілих. Ми шукали укриття. Але довкола був тільки дим!

- Ідіть прямо цією вулицею. Так ви вийдете до шпиталю на площі. А мені треба повернутись. Можливо, там залишився ще хтось.

Дівчина помахала йому на прощання, а Артур уже біг назад до перехрестя.

Набравши в груди якнайбільше повітря, Артур кинувся в хмару чорного диму. Біжучи, він уважно дивився на всі боки, але так нікого й не побачив. По обидва боки вулиці був або вогонь, або напівзотлілі головешки на місці згарищ.

Ліворуч почувся свист. Він наближався та посилювався. Потім десь у глибині кварталу пролунав вибух. Артура обдало гарячим повітрям, змусивши закрити обличчя зігнутим ліктем.

- Пощастило, що снаряд приземлився не поряд зі мною, - подумав він. - Батько б розлютився не на жарт.

Здавалося, цей чорний туман ніколи не скінчиться. Артур біг уперед і думав тільки про те, щоб не спіткнутися. Пробігши ще квартал, Артур зауважив, що дим почав ставати менш щільним. Легені відчайдушно вимагали зробити вдих. І раптом він ніби подолав межу темряви, вибігши на чисте повітря.