Читати книгу - "Смертниці"

ймовірно, прожила ще п’ять-десять хвилин, перш ніж отримала другу кулю, у голову. Я так розумію, що вбивця вистрелив у неї першою, тоді пішов по інших жінок. Коли знову спускався, помітив, що ця ще жива, і добив її. — Він глянув на Джейн. — Ретельний тип.

— Стільки крові, — промимрила Джейн. — Мало бути чимало слідів.

— І на другому поверсі, і на першому. Внизу вони плутаються. Маємо відбитки двох великих пар взуття, за припущенням — двох убивць. Але були ще й інші, менші. Вони йдуть через кухню.

— Правоохоронці?

— Ні. Перший патруль приїхав щонайменше за шість годин після того, як усе сталося. Кров на підлозі кухні вже практично висохла. Менші відбитки було залишено на підлозі, поки вона була ще волога.

— Чиї то відбитки?

Вордлоу глянув на неї.

— Ми так і не дізналися.

Тепер камера рушила на другий поверх, і було чути, як шурхотять на сходах бахіли. У коридорі оператор звернув ліворуч, знімаючи у відкриті двері. У кімнаті тіснилися шість розкладачок, на підлозі — купи одягу, брудні тарілки, великий пакет чипсів. Камера проїхалася по кімнаті, зосередившись на розкладачці, на якій померла жертва номер два.

— Схоже, вона не мала нагоди втекти, — сказав Вордлоу. — Отримала кулю там, де лежала.

Камера знову рушила, обходячи розкладачки, до стінної шафи. У розкриті дверцята сфокусувалася на двох бідолашних мешканках кімнати, які горнулися одна до одної. Вони забилися в куток шафи, наче намагалися зіщулитися, стати непомітними. Утім, усе одно вбивця відчинив двері, побачив їх і прицілився у схилені голови.

— Кожній по кулі, — прокоментував Вордлоу. — Ці хлопці працювали швидко, точно й методично. Відчинили всі двері, обшука­ли всі шафи. У цьому будинку неможливо було сховатися. Жертви не мали шансів.

Він узяв пульт і натиснув швидку перемотку. На моніторі затанцювало зображення: шалена екскурсія іншими кімнатами, біганина вгору драбиною, на горище через люк. Тоді тремтливий відступ назад до коридору й на перший поверх. Вордлоу натиснув відтворення. Відео знову сповільнилося, камера в темпі людини пройшла через їдальню до кухні.

— Ось, — тихо мовив він, натискаючи паузу. — Остання жертва. Ніч у неї була дуже погана.

Жінка була прив’язана дротом до стільця. Куля ввійшла над правою бровою, і від удару її відкинуло назад. Вона померла, звернувши очі до неба; смерть зробила її обличчя блідим. Руки були простягнуті на столі перед нею.

Скривавлений молоток досі лежав поряд із розтрощеними кінцівками.

— Вочевидь, від неї чогось хотіли, — сказав Вордлоу. — І вона не могла чи не хотіла того їм дати.

Він подивився на Джейн. Очі були затьмарені тінню муки, яку вони всі зараз уявляли. Удари молотка, що знову й знову трощать кістки й суглоби. Крики, що відлунюють у будинку мертвих жінок.

Він натиснув відтворення, і відео милостиво рушило далі, лишаючи позаду залитий кров’ю стіл, перемелену плоть. Вражені, вони мовчки дивилися, як оператор веде їх у спальню на першому поверсі, з неї — у вітальню, оздоблену продавленим диваном і грубим зеленим килимком. Нарешті знову опинились у фоє, біля сходів, там, де починали.

— Ось що ми знайшли, — сказав Вордлоу. — П’ять жертв, усі невпізнані. Використано дві різні зброї. Припускаємо, що вбивць було принаймні двоє, працювали вони разом.

«І в будинку жертвам не було де сховатися», — подумала Джейн. Згадала двох дівчат, які тулились у шафі, уявила, як дихання зривається на скиглення, як стискаються обійми, коли кроки риплять усе ближче й ближче.

— Вони приходять, страчують п’ятьох жінок, — мовив Гебріел. — Проводять на кухні з останньою десь із пів години, трощать їй руки молотком. І ви нічого на них не маєте? Ані слідів, ані відбитків пальців?

— О, ми знайшли по всьому дому безліч відбитків. У кожній кімнаті — невстановлених. Але якщо якісь із них належали вбивцям, то в базі їх не було.

Вордлоу потягнувся до пульта, зупинив відео.

— Заждіть, — гукнув Гебріел, не зводячи очей з екрана.

— Що?

— Перемотайте.

— Далеко?

— Секунд десять.

Вордлоу насупився, дивлячись на нього, помітно збентежений тим, що ж могло його зацікавити. Він передав Гебріелові пульт.

— Прошу.

Гебріел натиснув перемотку, тоді відтворення. Камера позадкувала до вітальні й повторила огляд старого дивана, килимка. Далі перейшла до фоє й раптом хитнулася до вхідних дверей. Надворі на вкритих кригою гілках дерев сяяло сонце. У дворі розмовляли двоє чоловіків, один із них розвернувся до будинку.

Гебріел натиснув паузу, зупиняючи чоловіка на місці, в обрамленні одвірку.

— Це Джон Барсанті, — мовив він.

— Ви його знаєте? — запитав Вордлоу.

— У Бостоні він теж з’явився, — відповів Гебріел.

— Ну, схоже, що він усюди з’являється, так? Ми приїхали туди хіба що за годину до прибуття Барсанті з його командою. Вони намагалися нас перебити, і зрештою ми трохи повоювали на ґанку. А тоді отримали дзвінок від міністерства юстиції з проханням про співпрацю.

— Як ФБР так швидко дізналося про справу? — запитала Джейн.

— Ми так і не отримали відповіді на це запитання.

Вордлоу підійшов до відеоплеєра, дістав касету, а тоді розвернувся до неї.

— Ось із чим ми маємо справу. П’ять мертвих жінок, відбитків жодної в базах немає. Ніхто не повідомляв про зникнення. Усі — невідомі.

— Незаконні іммігрантки, — сказав Гебріел.

Вордлоу кивнув.

— Підозрюю — зі Східної Європи. У спальні внизу було кілька газет російською плюс коробка з-під взуття, повна фотографій Москви. Зважаючи на інші знахідки, можна скласти доволі точне враження про їхні заняття. У коморі — запас пеніциліну, екстрена контрацепція й коробка презервативів. — Він узяв теку зі звітами про аутопсію, передав Гебріелу. — Гляньте результати аналізів ДНК.

Гебріел перегорнув одразу до них. Прочитав:

— Численні сексуальні партнери.

Вордлоу кивнув.

— Складіть усе докупи. Компанія молодих, привабливих жінок живе під одним дахом, розважає чимало різних чоловіків. Скажімо так: це точно був не монастир.

27

Приватна дорога проходила через зарості дубів, сосон і карії. Крізь гілля пробивалися друзки сонячного світла, у зелених тінях густого підліску росли молоді деревця.

— Не дивно, що сусіди тієї ночі нічого не чули, — сказала Джейн, дивлячись на хащі. — Я жодних сусідів навіть не бачу.

— Думаю, вони попереду, за тими деревами.

Ще за тридцять метрів дорога стала ширшою, і авто несподівано виїхало на світло пізнього пообіддя. Перед ними височів двоповерховий будинок. Хоч і занедбаний зараз, він мав хороший кістяк: фасад із червоної цегли, широкий ґанок. Але нічого привітного в будинку не було: сталеві ґрати на вікнах, таблички «Стороннім вхід заборонено» на стовпах. Бур’яни по коліно уже запанували на всипаній гравієм доріжці — перша хвиля вторгнення, що торує дорогу для лісу. Вордлоу розповів їм, що два місяці тому спроби ремонту різко припинилися: обладнання постраждало від