Читати книгу - "Смертниці"

Вийшовши, вона знайшла Гебріела біля стенда новин аеропорту.

— Тобі краще? — спитав він.

— Му-у.

Детектив поліції Лісбурга Едді Вордлоу був не надто радий їх бачити. Йому було за сорок: кисле обличчя й очі, які не всміхалися навіть тоді, коли це намагалися зробити вуста. Джейн не могла вирішити, чи він просто втомлений, чи роздратований їхнім приїздом. Перш ніж потиснути їм руки, він спитав документи і аж до образливого довго вивчав їх, наче був певен, що це підробки. Тільки після цього похмуро потиснув гостям руки й провів їх за рецепцію.

— Я зранку говорив із детективом Муром, — сказав він, неквапно ведучи їх коридором.

— Ми сказали йому, що летимо до вас, — мовила Джейн.

— Він каже, що ви обоє нічого. — Вордлоу пошарудів у кишені, дістаючи ключі, тоді спинився й озирнувся на них. — Я мусив вас обох перевірити, тож порозпитував трохи. Це щоб ви розуміли, що відбувається.

— Насправді ми не розуміємо, — завважила Джейн. — Намагаємося самі тут розібратися.

— Та невже? — пирхнув детектив. — Вітаю в нашому клубі.

Він відімкнув двері, провів їх до невеликої конференц-зали. На столі стояла картонна коробка з промаркованим номером справи і стосом тек. Вордлоу показав на коробку.

— Бачите, скільки тут усього. Я не зміг усе скопіювати. Відправив Муру лише те, чим тоді вважав за краще поділитися. Ця справа — страшна лажа від початку, і я мушу бути на всі сто впевнений у тих, хто ці папери бачить.

— Хочете ще раз глянути мої документи? — спитала Джейн. — Можете зв’язатися з будь-ким у моєму відділі. Там усі знають мою роботу.

— Не у вас річ, детективе. З копами в мене проблем немає. А от народ із бюро… — Він зиркнув на Гебріела. — Мушу бути обачніший. Особливо зважаючи на те, що досі було.

Гебріел відповів йому з тим холодним непроникним виглядом, якого вмів набувати миттєво і який колись тримав Джейн на відстані, коли вони щойно зустрілися:

— Якщо ви тривожитеся через мене, детективе, обговорімо це зараз, поки не зайшли далі.

— Чому ви тут, агенте Дін? Ваші люди вже продивилися все, що в нас є.

— Цим займається ФБР? — перепитала Джейн.

Вордлоу глянув на неї.

— Вони звеліли надати їм копії всього. Кожного папірця з цієї коробки. Нашим криміналістам не довіряють, то привезли навіть своїх лаборантів для огляду доказів. Федерали все бачили. — Він розвернувся до Гебріела. — Якщо маєте запитання щодо справи, то, може, зверніться до своїх приятелів у бюро?

— Повірте, я ручаюся за агента Діна, — втрутилася Джейн. — Ми з ним одружені.

— Так, Мур мені сказав, — засміявся Вордлоу й похитав головою. — Федерал і коп. Я сказав би: це однаково що кішці за собаку вийти.

Він потягнувся до коробки.

— Гаразд, тут усе, чого ви хотіли. Папери з розслідування. Звіти.

Детектив діставав теки по одній і ляскав ними об стіл.

— Звіти з розтинів. Фото жертв. Оперативні журнали. Прес-релізи й вирізки з газет…

Він зупинився, наче щось раптом пригадав.

— Є ще дещо, що вам знадобиться, — мовив Вордлоу й розвернувся до дверей. — Зараз принесу.

За кілька хвилин він з’явився з відеокасетою. Пояснив:

— Я їх тримаю в себе в столі, під замком. Тут вештається стільки федералів, що так безпечніше.

Вордлоу пройшов до шафи, викотив монітор і відеоплеєр.

— Ми близько до Вашингтона, тож час від часу маємо справи з… ну, політичними ускладненнями, — сказав він, розплутуючи дріт. — Знаєте, коли виборні чиновники погано поводяться. Кілька років тому загинула дружина сенатора: її «Мерседес» перекинувся на одній з провінційних доріг. Проблема в тому, що за кермом був не її чоловік. Ще гірше — то був співробітник посольства Росії. Бачили б ви, як швидко ФБР прибігло до нас у цій справі. — Він увімкнув телевізор, випростався й подивився на них. — З цією справою в мене відчуття дежавю.

— Думаєте, без політики не обійшлося? — запитав Гебріел.

— Ви знаєте, кому насправді належить той будинок? Ми кілька тижнів це розкопували.

— Дочірній компанії «Баллентрі Компані».

— І це — уже політика. Ідеться про вашингтонського Голіафа. Приятелі Білого дому, найбільший підрядник міністерства оборони. Я тоді не знав, за що беруся. Знайти п’ятьох мертвих жінок — це вже паскудно. Додайте політику, втручання ФБР, і я готовий, чорт забирай, піти на пенсію раніше.

Вордлоу вставив плівку до плеєра, схопив пульт і натиснув кнопку.

На моніторі з’явилися притрушені снігом дерева. День був ясний, під сонцем іскрами спалахувала крига.

— Дзвінок у 911 надійшов десь о десятій ранку, — сказав Вордлоу. — Чоловік, відмовився назватися. Просто хотів повідомити, що щось сталось у будинку на Дірфілд-роуд і що поліції варто туди з’їздити. На Дірфілд-роуд мало будинків, тож патрульні доволі швидко збагнули, про яке житло йдеться.

— Звідки надійшов дзвінок?

— З таксофона десь за п’ятдесят п’ять кілометрів від Ешберна. Зняти з самого апарата нормальні відбитки не вдалося. Особу чоловіка так і не встановили.

Тепер на екрані було видно з пів дюжини припаркованих автомобілів. На тлі чоловічих голосів почав оповідати оператор:

— Дата — четверте січня, одинадцята тридцять п’ять. Адреса — Дірфілд-роуд дев’ять, містечко Ешберн, Вірджинія. Присутні детектив Ед Вордлоу і я, детектив Байрон Мак-Магон…

— Знімав мій напарник, — пояснив Вордлоу. — Це вид на під’їзну доріжку до головного входу. Як бачите, дім оточений лісом, близьких сусідів немає.

Камера поволі проповзла повз дві карети швидкої допомоги. Їхні екіпажі стояли згуртовано, у морозному повітрі дихання парувало. Камера продовжила поволі обертатися, нарешті зупинилася на будинку. То був двоповерховий цегляний дім чималих пропорцій, але колись велична резиденція нині видавалася дещо занедбаною. Біла фарба злущувалася з віконниць і підвіконь, перила на ґанку перекосилися. На вікнах були сталеві ґрати — архітектурний елемент, радше притаманний для багатоквартирного будинку десь у місті, а не для будинку на тихій сільській дорозі. Камера сфокусувалася на детективі Вордлоу, який стояв на сходах, наче похмурий господар, що чекає нагоди привітати гостей. Картинка гойднулася до землі — детектив Мак-Магон нахилився вдягнути бахіли, — тоді знову зосередилася на дверях. Оператор увійшов до будинку слідом за Вордлоу.

Усередині передусім до об’єктива потрапили залиті кров’ю сходи. Джейн уже знала, чого чекати, бачила фото з місця злочину й знала, як померла кожна з жінок. І все одно, коли камера сфокусувалася на сходинках, вона відчула, як прискорився пульс і почав наростати жах.

Камера затрималася на першій жінці, яка лежала на сходах долілиць.

— У неї стріляли двічі, — сказав Вордлоу. — Судмедексперт сказав, що перша куля влучила в спину, напевно, поки жертва бігла до сходів, пробила порожнисту вену й вийшла через живіт. Судячи з крововтрати, вона,