Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Нахабний самовпевнений чаклун!

Ніч проходить у метаннях та хвилюваннях. Сну в жодному оці. І замість того, щоб відпочити перед дорогою, я кручусь на ліжку, наче на сковорідці, збиваючи ковдру і простирадло в грудку. Ніби в мене і так мало клопоту.

Сірий світанок дає привід із чистою совістю схопитися на ноги. Тента сонно тре очі і потягується. На мене ж надходить якесь нервове збудження. І це попри безсонну ніч. Я прагну якомога швидше опинитися якомога далі від столиці та королівського палацу.

Ранній сніданок проходить у мовчанні. Служниця, нашвидкуруч перекусивши збирає речі. Я, втративши апетит, задовольняюся трав'яним відваром і пишу листа його величності, в якому ще раз дякую за прийом, розуміння і прихильне ставлення до мене. А також перепрошую, що не можу попрощатися особисто. Але з огляду на те, що вчорашня вечеря з танцями затяглася далеко за північ, розумію, що в таку рань навіть монарх спить. А мені вже треба рушати в дорогу. Дуже довго мене не було вдома. Минуло вже більш як десять днів, як я покинула Отгріф і Моренай, і ще тиждень мені потрібний на дорогу назад. Зволікати не можна жодного дня.

Речі зібрані, карета запряжена, і волохаті шайри нетерпляче пританцьовують. Уораху теж не терпиться опинитися вдома. Все ж таки він конюх, а не кучер, і йому ближче рідні стіни стайні, а не поїздки в невідомі далі та ночівлі на заїжджих дворах.

Зворотний шлях наш маленький колектив долає значно швидше. Я рахую дні, години, хвилини, кваплячи час. Готова навіть йти пішки, штовхаючи карету, тягти на собі важку поклажу і нести втомлених коней. Це я, звичайно ж, перебільшую, але чим ближче рідний Моренай, тим більше мене охоплює радісне збудження, а тіло наповнюється енергією і силою. Наче мені все під силу. Від колишньої апатії та смутку не залишиться і сліду.

Зима остаточно відступає, сонце, даруючи жаркі промені, пробуджує землю. Жалюгідні сірі поля з чахлими кущами тоненької трави змінюються густим зеленим килимом, а на гілках дерев уже розпустилися бруньки. Їхній тонкий ненав'язливий аромат наповнює повітря, змушуючи посміхатися. І чомусь вірити, що все буде гаразд.

У ворота міста в'їжджаємо вже, коли заходить сонце. Дні стають довшими, і темніє тепер набагато пізніше. Проїжджаючи знайомими вуличками, помічаю, що життя в Моренаї ще кипить, вирує і не думає вщухати. Крамнички відкриті, а вуличні торговці ходять по тротуару пропонуючи свій товар.

Вдихаю на повні груди наповнене морською сіллю й ароматом квітів повітря і безглуздо посміхаюся. Нарешті вдома.

Зустрічаюсь очима з Тентою і помічаю на її обличчі таку саму дурнувату усмішку. У гостях, звичайно, добре…

А ось і знайомий кам'яний фасад. Сіра стіна повита плющем. Вітражні вікна сяють у західних променях різнокольоровими скельцями: жовтими, синіми, малиновими. Пам'ятаю, у Рея Бредбері було чудове оповідання “Суничне віконце”. У дитинстві я шалено любила його перечитувати. І зараз ось я почуваюся саме так, як Боб, головний герой. Тільки до нього на Марс двері приїхали з різнобарвним склом, щоб він, і його родина переселенців, нарешті відчули себе в чужій стороні, як на рідній Землі, в Огайо. А тут я, я повернулася додому, додому, до свого суничного віконця.

― Приїхали! ― хтось волає дзвінким голосом.

Чи то дитячим, чи то дівочим. Так одразу й не розбереш.

Віз зупиняється. Ми з Тентою відразу вистрибуємо з нього, а Уорах вивантажує поклажу. З дверей висипають наші домочадці. Нас вітають, обіймають, розпитують, як справи. Видно, що сумували. 

Сяючі очі, рум'яні щоки й нітрохи не виснажений вигляд вказують на те, що поки що у нас все добре. Знаходжу поглядом Кадіра і запитливо підіймаю брови. Друг ледь помітно киває, і я полегшено перевожу дух. Так і є. Поки все нормально. Але чи надовго? Схоже домашні витягували на запасах, що залишилися. Кількість слуг, що скоротилася, дозволила значно зменшити споживання продуктів, а тепло, що настало, економити на обігріві. Але це не може тривати вічно. Незабаром час платити податок. Цього місяця ще є чим, а наступного вже немає.

Якось проштовхуюсь до свого керуючого і ледве чутно промовляю.

― Нам терміново треба дещо обговорити.

― Терміново? ― підіймає брови. ― Може, відпочинеш з дороги?

Заперечливо хитаю головою.

― Потім.

Воскресіння з мертвих мого чоловіка і новий статус неодруженої дами явно вартий того, щоб озвучити моєму керуючому якомога швидше. Як і свою угоду з королем. Та й те, що відтепер на мене, хоч як це гидко звучить, ведуть полювання двоє чоловіків. 

Але в дорозі з'явилася в мене одна ідея, головне, щоб цю ідею тепер підтримав Кадір. А в цьому я не впевнена, бо вона цілковито божевільна...