Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Здавлений крик завмирає десь у горлі задушливим колючим клубком. Я буквально відчуваю, як очі розширюються від жаху. Сон злітає наче й не було, ніби ще хвилину тому цілковито не володів моєю свідомістю.
Поруч, буквально на відстані двох кроків, на своїй лежанці мирно сопе Тента. Але я впевнена, вона не почує жодного звуку з нашої розмови. І не прокинеться, кричи я хоч криком, як різана.
― Так, виходить, ти чекаєш на мене, мила дружино? ― виблискує очима чоловік. ― І місяця не минуло, як прохання про розірвання шлюбу подала.
З моїх губ зривається обурений писк.
― Для пристойності хоча б рік зачекала… Жалоба, як-не-як…
Знову розлючено мугичу.
Як він сміє мені дорікати? Сам залишив розгрібатися із проблемами. Обіцяв допомогти, а в результаті зник! І що мені робити? Та ще й слова на свій захист сказати не дає! Бридкий, самовпевнений мужлан!
Якось вивільняю з-під ковдри руку і, замахнувшись, намагаюся долонею заїхати нахабному чаклунові по щоці. Але він відразу перехоплює моє зап'ястя, за ним друге, заводить за голову. А потім і зовсім лягає зверху, надійно фіксуючи руки своєю величезною лабетою. Ще й посміюється гад. Але долоню, якою закривав рот, все ж таки прибирає.
― Це я як смію? ― моїй люті немає меж. ― Ти залишив мене одну. Обіцяв мага! Обіцяв управителя! Я чекала! Писала листи! Ніхто не приїхав! Не відповів!
Кожну фразу кидаю йому в обличчя. Хай знає.
― Мої кораблі втонули. Майно конфіскували. А маєток був на межі банкрутства. Потім написав секретар його величності й сказав, що ти помер, ― вже змією шиплю.
Слова стікають отрутою та жовчю. Нехай знає, що мені довелося пережити. Мабуть, думає собі, що я увесь цей час єдине, чим була стурбована, так це вибором вбрання до вечері.
― Король розірвав наш шлюб! Чуєш? Сам король! Я чинила опір, як могла! Мені не потрібні ви, чоловіки! Начхати і на Каора, і на тебе. Сама виплутаюся!
На цих словах ледве стримую схлип, настільки прикро. І мало не псую цим образ сильної та незалежної жінки.
Чаклун недовірливо дивиться на мене.
― А ти йди… Там Маріка тебе, мабуть, зачекалася… ― навіщось додаю.
― Маріка, ― здивовано моргає. ― Яким боком тут вона?
У відповідь знизую плечима. Мені яка різниця…
― Так, Касіє, не збивай мене з пантелику, ― струшує головою колишній чоловік. ― Значить, не потрібний тобі ніхто, кажеш?
― Ніхто, ― гордо задираю підборіддя. ― Наші шляхи розійшлися, лорд Кіндлоу. Я вам безмежно вдячна за допомогу та підтримку... але більше її не потребую. Тепер ми можемо впоратися одні.
― Ми? ― У голосі чується загроза. ― Опікун все ж таки протоптав до тебе доріжку?
― Ти у своєму розумі? ― скидаюся.
Щоки палають від гніву. Гарної ж він про мене думки виходить. Ну, правильно. Кожен судить по собі. Якщо в нього десь у закромах Маріка припасена, значить, на його думку, і в мене має бути хтось.
― Почекай, Касі, ― в цей момент до мого благовірного ... колишнього благовірного, мабуть, нарешті щось починає доходити. ― Як це ніхто не приїхав? Ігорд та Ліквальд одразу ж виїхали до тебе. Я був певен ― ти в надійних руках.
Його подив настільки непідробний і щирий, що я вірю ― не вдає.
― Їх не було, ― тихо відповідаю. ― Управителя з часом я знайшла сама. Джерело, на щастя почало мене слухатися на інтуїтивному рівні...
― Боже мій, Кассі… ― він притискається своїм чолом до мого. ― Це небезпечно. Це дуже небезпечно. Ти могла постраждати!
― Але не постраждала. І це ще раз доводить, що я можу впоратися сама, ― продовжую впиратись, як молодий баранець.
Те, що чоловік все ж таки спробував подбати про мене втішає. Але терпіти накази та ставлення, як до дурної ляльки мені не до вподоби. А прийом явно показав, що в його очах інтелектуально я завжди буду не вище п'ятирічної дитини. Краще вже я створю сім'ю з чоловіком, який буде ставитися до мене, як до рівної, поважати мене і визнавати мої заслуги, довіряти моєму розуму та розважливості. Сівард на таке навряд чи здатний. На жаль…
― Це щаслива випадковість, ― підтверджує мої думки чаклун.
І дивиться так пронизливо, що всередині все перевертається, а серце завмирає тремтячою пташечкою десь під ребрами.
Обурено фиркаю. Більше для того, щоб скинути сліпучу ману. Нехай не думає, що своїм палаючим поглядом може якось на мене вплинути. Що б там моє тіло не відчувало, а розум холодний і неупереджений.
― Сіварде, забирайся! ― Ціджу крізь зуби. ― Тобі тут робити нічого. Ми більше не чоловік та дружина. У тебе тепер своє життя. У мене своє. Повертайся на свій кордон. Більше тебе не зв’язуватиме обов’язком небажана дружина.
― Он як ти тепер говориш, Касіє?
― Так...
― Але ж король сказав, що я можу залицятись… ― криво посміхається.
― Король сказав… Та тільки вибір за мною… А ти мені не до вподоби.
― Це ми ще побачимо!
― Що означає побачимо? ― здивовано тягну, кліпаючи очима. ― Я знаю, які чоловіки мені подобаються. Ти не в моєму смаку.
― Та невже?
― Безперечно! ― підтверджую слова кивком.
― Помиляєшся, Касі, ― самовпевнено заявляє. ― Ти будеш моєю! Тому що ти якраз таки у моєму смаку. І я не маю наміру тебе втрачати.
З цими словами нахабний чаклун впивається мені в губи поцілунком, заглушаючи обурений зойк.
Намагаючись вирватися, вигинаюсь дугою і ще щільніше притискаюсь до чоловіка. Тілом пробігає солодке тремтіння. Дихання завмирає у грудях. І палкий жорсткий поцілунок вже не викликає протесту. А руки слабшають, більше не намагаючись звільнитися із захоплення. Повіки важчають і самі собою закриваються. У нічній тиші розливається приглушений стогін. Мій стогін? О Боже? Невже мій?
Насилу знаходжу в собі сили припинити це безумство. Хоча Сівард не дуже й пручається. У темряві бачу його задоволену посмішку.
― Моя! ― повторює він.
А за мить розумію, що в кімнаті одна.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обраниця чаклуна, Олеся Лис», після закриття браузера.