Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Кроки А-атона, вже давно стихли десь далеко за межами кімнати, а я досі лежу нерухомо так, як він мене залишив. І Чотжар теж не ворушиться. Немов чекає на щось. І дивиться. Майже так, як першого дня нашого знайомства. Хижо. Важко. Але в цьому погляді з'явилося ще щось. Якийсь… жаль.

– То ти… можеш… спілкуватися ментально? – випалюю, не витримавши цієї напруженої тиші.

Змій повільно киває, підтверджуючи.

– Тільки з рі-одо А-атоном?

Губи нага смикаються в глузливій гримасі. І він заперечливо хитає головою.

А я мимоволі замовкаю. Почуваючись моторошно ніяково. Мені стільки всього потрібно дізнатися. А єдине доступне зараз джерело інформації це незрозумілий на-агар, з яким я поняття не маю як спілкуватися. Особливо після того, як він намагався мене вбити.

Хто його знає, може, клятва лише стримує його справжні пориви, а насправді він би за милу душу звернув мені шию? Напевно, мені до цього не має бути діла. Адже нашкодити він не посміє більше.

Але я не можу так. Я повинна знати. Якщо вмирати мені вже більше не треба і я маю якось обживатися. І співіснувати зі своїм охоронцем. Він же тепер постійно поряд зі мною буде. Отже, треба якось миритися та шукати спільну мову.

− Ти все ще хочеш моєї смерті? – наважуюсь поставити таке важливе для мене питання. Бачу, як спалахує в очах Чотжара злість, і поспішно уточнюю. – Я не маю на увазі наміру. Розумію, що ти дотримаєшся своєї клятви. Але чимось же я не сподобалася так сильно, що ти зробив те, що зробив. Я хотіла б знати, за що ти хотів позбавити мене життя. Але оскільки ти мені не зможеш відповісти, то хоча б дай відповідь так, чи ні… Ти все ще хочеш моєї смерті?

Погляд Чотжара важчає. І змій неспішно підповзає до ліжка. Схиляється, змушуючи насторожено втиснутись у подушку. Тисне своєю моторошною енергетикою. Знову пробує повітря язиком, роздмухуючи хижо ніздрі.

Темніє на обличчі.

І, дивлячись мені прямо в очі, заперечно хитає головою.

− Дякую, − видихаю, коли він вирівнюється, відсторонюючись. І якомога непомітніше переводжу дихання.

Ну хоч щось.

– Можна мені… – починаю, але змій раптово мене перебиває, скинувши палець у німому попереджені. І повертає голову до високих білих дверей, за якими зник А-атон. А потім і зовсім стрімко прямує туди.

За дві хвилини з’ясовується, що прийшов той самий лікар, про якого говорив мій білий господар.

Він вочевидь належить до раси моїх се-аран. Це височенний худорлявий чоловік з виразом обличчя, повністю позбавленим емоцій, який відразу ж просить мене роздягнутися знизу до пояса.

Коли я з кректанням намагаюся сісти, мені відразу береться допомагати сам Чотжар. Стягує ботфорти. А забруднені наслідками ритуалу лосини я вже, червоніючи й ніяковіючи, знімаю якось сама.

А далі мені довелося пережити не найприємнішу годину повного медичного огляду. У тому числі й гінекологічного, з докладним допитом, що я відчуваю і чому.

І добре, якби мені потрібно було просто розсунути ноги перед безпристрасним, схожим на робота, білолицим і чорноволосим лікарем. Некомфортно, звісно, але ж це лікар. Пережити якось можна.

Але Чотжар теж нікуди не подівся.

Стояв. Контролював. Добре хоч нікуди не заглядав. Більше на лікаря вирячався, поки той кріпив до мого тіла якісь датчики, схожі на рухливі, мерехтливі краплини ртуті. По одному на зап'ястя. Два на скроні. Один на сонячне сплетіння під задерту сукню. І ще два з обох боків на низ живота.

Не знаю, що вони робили, але всередині стало трохи лоскітно. Через що лежати стало ще важче. І так весь час, що тривало обстеження.

І лише закінчивши, лікар прибрав із мене всі ці датчики. Щось вколов, озвучив Чотжару рекомендації, запевнив, що результати обстеження дуже скоро будуть готові й нарешті пішов.

Відчуваючи гостре бажання змити з себе не тільки кров і чужі дотики, але й всеосяжне почуття моральної втоми, я попросила змія показати мені, де можна покупатися.

Той, жестом велів почекати, зник за однією з химерних фігурних арок. Повернувся за кілька хвилин. І, ніяк не зважаючи на мій переляканий вигук, підхопив на руки й кудись поніс.

Як з’ясувалося у ванну... точніше цілу купальню, в якій виявився не тільки басейн з лавками для масажу, пара душових кабінок, і всякі пристосування для вмивання та наведення краси, а й дещо менші білі кам'яні чаші ванн.

Одну з них і наповнив для мене Чотжар. І навіть допоміг залізти туди, коли роздяглася. А коли я вмостилася, заходився чаклувати над панеллю, вбудованою в стіну поруч із моєю ванною. І додавати у воду по краплях якісь рідини зі скляних, схожих на круглі колби, флаконів. Ароматні та взагалі без запаху. Різноколірні та безбарвні.

І вода, що почала вже рожевіти від моєї крові, спочатку різко очистилася, а потім стала якоюсь зовсім не схожою на звичайну воду. Я навіть не беруся сказати, чим саме. Просто почуття стали інші. Наче вона була заряджена чимось. Немов просочувала мене наскрізь, зцілюючи та очищаючи. Забираючи скимний біль і втому.

Подумалось, якщо так далі піде я, можливо, навіть матиму фізичну змогу вгамувати голод своїх се-аран, коли вони повернуться.

Знати б ще тільки, коли саме вони повернуться. Скільки ця їхня Рада триватиме? Що там відбуватиметься? Може попросити Чотжара мені якось це показати. Раптом, якась трансляція в цій їхній... інфомережі йде. Раптом мені це навіть не заборонено знати? Зрештою, маю ж я розуміти, що відбувається, щоб діяти більш виважено? Мушу. Точно мушу.

Отже, вирішено. Попрошу. От тільки закінчу з цим лікувальним купанням, і одразу ж.

Настав час нарешті дізнатися, що за долю я сама собі обрала, і чого від неї чекати.

***

І от я вже близько пів години насолоджуюся станом повної фізичної розслабленості. Лежу в запашній рідині, відкинувшись головою на борт. Відчуваю, як прокочуються моїм тілом хвилі цілющого тепла. Як лоскочуть шкіру дрібні бульбашки, додаючи приємних відчуттів. І навіть присутність змія мене вже майже не напружує.