Читати книгу - "Подружжя мимоволі"

– Ой, дякую!

– Лієр Родерік, – спадкоємець підвівся з крісла, нагадуючи про свою присутність. – Якщо всі формальності залагоджені, Шейлін тепер може вирушити зі мною до палацу. На нас уже чекають!

Що? До палацу? І... Хто на нас чекає? Що взагалі відбувається і як це все розуміти? Невже… Він знав? Знав про драконицю?

– Так-так звичайно! – Лієр Родерік провів долонею по моєму плечу і вклонився спадкоємцю. – Вілієр Вейрангар, радий вашому візиту! І... До зустрічі, Шейлін!

Спадкоємець відчинив двері переді мною, пропускаючи вперед. Усередині з'явилася тривога. Хотілося бути будь-де, але не тут...

Спадкоємець м'яко підхопив мене під лікоть, спрямовуючи у бік виходу з будівлі архіву. Мовчання, що настало, пригнічувало. І тільки наші кроки гулкою луною відскакували від стін.

– Хм... – я вирішила порушити гнітючу тишу. – Ви, мабуть, шукаєте Раша?

– Ні! – На губах спадкоємця з'явилася м'яка напівусмішка. – Я приїхав саме до вас, Шейлін. І ви змусили мене похвилюватися, покинувши будинок. Мені чудово відомо куди і, головне, навіщо вирушив Раш. Річ у тім, що ваш чоловік попросив мене... хм... показати вам палац під час його відсутності.

Все ясно! Раш боїться, що я знову пхатиму ніс не у свою справу і вирішив заховати мене до палацу. Звичайно! Я ж маленьке нетямуще дівчисько, яке саме не може зовсім нічого! І без Раша, звичайно ж, занапащу драконицю!

– Мені так ніяково! – я схилила голову, ховаючи гнів, що підступив. – Я б і сама могла дістатися до палацу.

– Це може бути... небезпечно! Зважаючи на останні обставини! – Вілієр Вейрангар подав мені руку. – Ходімо! Екіпаж на нас уже чекає!