Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

— Я краще почекаю, — вирішив Філіп.

— А чого ви чекаєте? — поцікавився посильний.

Філіп нервував, але спробував жартівливо приховати цей факт.

— Ну, я збираюся тут працювати, якщо ви не заперечуватимете.

— Ох, то це ви новий учень-канцелярист? Заходьте краще всередину. Містер Ґудворсі з’явиться за кілька хвилин.

Зайшовши, Кері помітив, як посильний — він був приблизно Філіпового віку і називав себе молодшим секретарем — витріщився на його ногу. Юнак зашарівся і, сівши, заховав її за здоровою. Він оглянув кімнату. Вона була темною і страшенно брудною. Світло лилося крізь слухове віконце. У приміщенні вишикувалися три ряди столів, а за ними стояли високі ослінчики. Над каміном висіла закопчена гравюра з боксерським поєдинком. Незабаром прийшов службовець, а потім ще один; вони кинули погляди на Філіпа і тишком поцікавилися в посильного (Кері розчув, що його прізвище Макдуґал), хто він такий. Раптом пролунав свисток, і Макдуґал підскочив.

— Містер Ґудворсі прийшов. Це наш керівник. Повідомити йому, що ви тут?

— Повідомте, будь ласка, — попросив Філіп.

Посильний вийшов і за мить повернувся.

— Проходьте сюди, будь ласка.

Філіп пішов слідом за ним коридором й опинився у невеличкій майже порожній кімнатці, де спиною до каміна стояв невисокий худий чоловічок. Він був похилого віку, а велика голова, що наче звисала з його тільця, надавала йому чудернацького вигляду. Чоловік мав широке й пласке обличчя, банькуваті бляклі очі та рідке волосся пісочного кольору; він носив якісь нерівномірні бакенбарди — там, де волосся зазвичай росте найгустіше, у нього його взагалі не було. Шкіра у містера Ґудворсі була набрякла та жовта. Він простягнув Філіпу руку і, всміхнувшись, продемонстрував гнилі зуби. Розмовляв чоловік зверхньо і водночас невпевнено, наче намагався додати собі поважності, якої сам не відчував. Він висловив сподівання, що панові Кері робота сподобається; вона досить рутинна, але стає цікавою, якщо звикнути; до того ж дає змогу заробити непогані гроші, а це головне, чи не так? Містер Ґудворсі розреготався зі своєю дивною сумішшю зверхності й сором’язливості.

— Містер Картер скоро прийде, — повідомив він. — Часом він трохи затримується в понеділок зранку. Я покличу вас, коли він з’явиться. Тим часом мушу дати вам якусь роботу. Ви розумієтеся на бухгалтерії та веденні рахунків?

— Боюся, що ні, — відповів Філіп.

— Я й не сподівався на це. Підозрюю, у школі не вчать нічого, що допомагає вести справи. — На мить чоловік замислився. — Здається, я знаю, чим ви можете зайнятися.

Він пішов до сусідньої кімнати і за мить повернувся з величезною картонною коробкою. Усередині безладно лежала купа листів, і чоловік попросив Філіпа посортувати їх у алфавітному порядку, згідно з прізвищами кореспондентів.

— Я проведу вас до кімнати, де зазвичай сидять учні. Там уже працює чудовий хлопець. Його прізвище Ватсон, він син Ватсона з «Ватсон, Крейґ і Томпсон», знаєте, вони пивовари. Він залишатиметься з нами цілий рік і навчатиметься бізнесу.

Містер Ґудворсі провів Філіпа через брудне бюро, де вже працювало шість чи вісім службовців, до вузької затильної кімнатки, відділеної скляною перегородкою. Там, розвалившись у кріслі й читаючи журнал «Спортсмен», сидів Ватсон. Це був елегантно вдягнений високий, огрядний молодик. Коли увійшов містер Ґудворсі, той підвів на нього погляд. Свою незалежність він підкреслював, звертаючись до керівника просто «Ґудворсі». Чоловікові не подобалося таке панібратство, і він підкреслено ввічливо називав юнака «містер Ватсон», але той не помічав докорів, натомість вважав таке звертання даниною благородному джентльмену.

— Бачу, вони викреслили Ріґолетто, — пожалівся молодик Філіпу, щойно вони залишилися вдвох.

— Правда? — перепитав той, анітрохи не розуміючись на перегонах.

Він із захватом оглянув розкішне Ватсонове вбрання. Здавалося, той народився у своєму фраку, а посередині велетенської краватки у нього вигадливо стирчала коштовна шпилька. На камінній полиці лежав його циліндр — ошатний, формою схожий на дзвін і блискучий. Філіп відчув себе голодранцем. Ватсон завів розмову про полювання і стрілянину: до дідька прикро гаяти час у цьому бісовому офісі, тепер він зможе полювати лише в суботу, а в нього стільки запрошень в усі куточки країни, але, звісно ж, довелося всім відмовити. Чорт забирай, як не пощастило, але він не збирається довго з цим миритися; він застряг у цій дідьковій дірі тільки на рік, а потім займатиметься бізнесом, їздитиме на полювання чотири дні на тиждень та перестріляє все, що тільки можна.

— А ви тут застрягли на п’ять років, еге ж? — поцікавився він, обводячи рукою крихітну кімнатку.

— Схоже, що так, — погодився Філіп.

— Закладаюся, ми будемо бачитися. Знаєте, Картер веде наші рахунки.

Велич молодого джентльмена розчавила Кері. У Блекстейблському товаристві на пивоварів завжди дивилися зверхньо, а вікарій посміювався з «пиварів», тож хлопця здивувало, що Ватсон виявився такою важливою і розкішною персоною. Він навчався у Вінчестері та Оксфорді, про що частенько згадував під час розмови. Дізнавшись про Філіпову освіту, молодик почав поводитися ще зверхніше.

— Зрозуміло, що якщо комусь не пощастило потрапити до приватної школи, то навчальні заклади на кшталт вашого — найкращий варіант, чи не так?

Філіп запитав про інших працівників бюро.

— Ох, вони мене не надто цікавлять, розумієте? — зізнався Ватсон. — Картер — непоганий чолов’яга. Ми частенько запрошуємо його на обід. А всі решта — жахливі пройдисвіти.

Незабаром Ватсон зайнявся якоюсь своєю роботою, а Філіп узявся розбирати листи. Потім прийшов містер Ґудворсі й повідомив, що містер Картер уже тут. Він відвів Філіпа до просторого кабінету поруч зі своїм власним. Усередині стояв великий стіл та кілька глибоких крісел; підлогу вкривав турецький килим, а стіни були прикрашені гравюрами зі спортивними сюжетами. Містер Картер сидів за столом і підвівся, аби потиснути Філіпові руку. Він був убраний у довгий сюртук. Чоловік нагадував військового: вуса навощені, сиве волосся акуратно підстрижене, він тримався навитяжку, розмовляв уривчасто, жив у Енфілді, був прихильником спортивних змагань і переймався добробутом держави. Містер Картер був офіцером Гертфордширської добровольчої кавалерії і головою Асоціації консерваторів. Коли йому розповідали, що якийсь місцевий магнат сказав, наче містер Картер не схожий на містянина, він відчував, що не даремно живе на світі. Із Філіпом чоловік вів приємний діалог. Містер Ґудворсі попіклується про нього. Ватсон — чудовий хлопець, справжній джентльмен, вправний спортсмен. А Філіп їздить на полювання? Шкода, це справжній спорт для джентльменів. Зараз йому нечасто випадає вибратися на полювання, тепер цим займається його син. Син у нього в Кембриджі, він відправив його на навчання до Реґбі, до відмінної школи, де вчаться хлопчики з гарних родин; за кілька років син стажуватиметься у них, він сподобається Філіпу — стовідсотковий спортсмен. Містер