Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

— Тільки не спалахи світла! Тільки не спалахи! — забідкався доктор Гопкінс. Він схопив з Ігоревої таці чайну ложку, подивився на неї, викинув через плече, вилив із чашки чай, відкрив флакон із синіми ліками, розбивши його горловину об край верстака, і наповнив доверху чашку так поспішно, що розплескав на підлогу чимало рідини.

Молоток був уже за кілька сантиметрів від руки її світлості. Вона не наважувалася повернути голову, але відчувала, що він там лежить. Поки аудитори розглядали тремтячого Джеремі, вона почала сунути пальці вздовж верстака. Їй навіть не треба була рухатися з місця. Достатньо було спритно простягнути руку.

Вона бачила, як доктор Гопкінс намагається прикласти чашку до губ Джеремі. Юнак затулив лице руками і відштовхнув ліктем чашку, розливаючи на підлогу ліки.

Аж ось пальці леді Л女жон схопили держак. Вона замахнулася і кинула молоток прямісінько в годинник.

Цок 

У цій війні слабша сторона зазнавала поразки. Їхні позиції були погано облаштовані, тактика безладна, стратегія безнадійна. Червона армія прорвала фронт і добивала метушливі рештки ослаблених Чорних батальйонів.

На цій галявині було місце лише для одного мурашника…

Смерть знайшов Війну на землі поміж трави. Той славився своїм педантизмом і увагою до найменших деталей. Війна був у всеозброєнні, але замість людських голів, які він зазвичай прив’язував до сідла, там були мурашині голівки, вусики і таке інше.

— ДУМАЄШ, ВОНИ ТЕБЕ ПОМІЧАЮТЬ? — поцікавився Смерть.

— Сумніваюся, — відповів Війна.

— АЛЕ, ЯКБИ ПОМІТИЛИ, Я ПЕВНИЙ, ЩО ВОНИ Б ЦЕ ОЦІНИЛИ.

— Ха! Єдиний у наш час пристойний театр війни, — сказав Війна. — За це я й люблю мурашок. Чортяки не вчаться, а шо?

— ПОГОДЖУЮСЯ, ЩО ОСТАННІ ЧАСИ ДОВОЛІ МИРОЛЮБНІ, — зронив Смерть.

— Миролюбні? — перепитав Війна. — Ха! Я можу вже спокійно перейменувати себе на «Пацифікацію» або «Політичне врегулювання»! А пам’ятаєш старі часи? У воїнів аж піна з рота йшла! Руки й ноги колошматили навсібіч! Оце були часи, га? — він нахилився й поплескав Смерть по спині. — Мерців у мішок, і чіпляй ярличок, а шо?

Це виглядало обнадійливо, подумав Смерть.

— ЯКЩО ВЖЕ МОВА ЗАЙШЛА ПРО ДАВНІ ЧАСИ, — обережно почав він, — Я ПЕВНИЙ, ЩО ТИ ПАМ’ЯТАЄШ ТРАДИЦІЮ ВИРУШАННЯ В ПУТЬ?

Війна спантеличено глянув на нього.

— Щось нічого не приходить у голову, старий.

— Я ВИСЛАВ КЛИЧ.

— Далі нічого не пригадую…

— АПОКАЛІПСИС? — підказав Смерть. — КІНЕЦЬ СВІТУ?

Війна тупо на нього дивився.

— Чую дзвін та не знаю де він, старий. Ніби хтось стукає в двері, а вдома нікого нема. До речі, якщо вже мова зайшла про дім… — Війна обвів поглядом останки жертв недавньої масакри, що й досі ще сіпалися. — Може, щось перекусимо?

Хащі трави довкола них ставали дедалі нижчі й менші, аж поки це вже була звичайна травичка на галявині біля будинку.

Це був стародавній довгий дім войовничих ірокезів. А де ще було б жити Війні? Проте Смерть зауважив, що дах був зарослий плющем. Він пригадав, що раніше Війна б ніколи не дозволив цьому статися, і його почав гризти черв’як тривоги.

Війна зайшов до будинку і повісив на кілок свій шолом, хоча раніше ніколи його не знімав. І на лавах довкола вогнища сиділи б воїни, а повітря було б просякнуте запахами пива й поту.

— Зі мною старий друзяка, любцю, — повідомив він.

Місіс Війна готувала щось на чорній чавунній плиті сучасної моделі, що була встановлена, побачив Смерть, на місті старого вогнища, а лискучі труби від неї вели до отвору на даху. Місіс невдоволено кивнула Смерті з таким виглядом, як ото дивляться дружини на пияків, яких, попри всі попередження, чоловіки несподівано приводять додому з пивбару.

— Маємо на обід кролика, — буркнула вона й додала тоном людини, яку обдурили, але яка пізніше за все поквитається: — Я сподіваюся, що його вистачить на трьох.

Велика червона мармиза Війни насупилася.

— Хіба мені смакує кролик?

— Так, любий.

— Я думав, що люблю яловичину.

— Ні, любий. Від яловичини тобі здуває живіт.

— О, — зітхнув Війна. — А є цибулька?

— Ти не любиш цибульку, любий.

— Не люблю?

— Через твій шлунок, любий.

— О.

Війна ніяково всміхнувся Смерті.

— Маємо кролика, — повідав він. — Е-е… любцю, а я можу вирушити на Апокаліпсис?

Місіс Війна зняла з каструлі покришку і люто штурхнула щось там усередині.

— Ні, любий, — рішуче заперечила вона. — Ти завжди повертаєшся застуджений.

— Я думав, що мені, е-е, типу подобаються такі речі?..

— Ні, любий. Ти помиляєшся.

Хай там як, але на Смерть це справило враження. Йому ніколи навіть в голову не приходило, що можна зберігати власну пам’ять в чиїйсь іншій голові.

— Може, я випив би пивка? — ризикнув Війна.

— Ти не любиш пити пиво, любий.

— Не люблю?

— Ні, ти через нього потрапляєш у халепи.

— Ага. А як тоді щодо коньячку?

— Коньяк тобі не подобається, любий. Ти любиш пити вівсяний напій з вітамінами.

— Ну, так, — засмучено погодився Війна. — Я зовсім про нього забув, — він зніяковіло зиркнув на Смерть. — Він досить добрий, — пробурмотів він.

— ЧИ МОЖУ Я ПОГОВОРИТИ З ТОБОЮ, — запитав Смерть, — САМ НА САМ?

Війна мав спантеличений вигляд.

— Чи хотів би я пого…

— САМ НА САМ, БУДЬ ЛАСКА, — наполіг Смерть.

Місіс Війна обернулася і зміряла Смерть зневажливим поглядом.

— Я розумію, я все чудово розумію, — погордливо зронила вона. — Але ти тільки посмій сказати щось таке, що підвищить йому кислотність шлунку, попереджаю тебе!

Місіс Війна колись була валькірією, пригадав Смерть. Це було додатковою підставою для того, щоб бути вкрай обережним на полі бою.

— Тебе ніколи не зваблювала перспектива одруження, старий? — поцікавився Війна, коли вона відійшла.

— НІ. КАТЕГОРИЧНО НІ. В ЖОДНОМУ РАЗІ.

— А чому ні?

Смерть розгубився. Це було так, ніби запитати в цегляного муру, якої він думки про стоматологію. Питання не мало жодного сенсу.

— Я БАЧИВСЯ З ДВОМА ІНШИМИ, — сказав він, зігнорувавши це питання. — ГОЛОД НЕ ЗАЦІКАВЛЕНИЙ, А ЧУМА НАЛЯКАНИЙ.

— І що, ми вдвох проти аудиторів? — запитав Війна.

— ПРАВДА НА НАШОМУ БОЦІ.

— Згадуючи свій досвід, — мовив Війна, — я б волів не нагадувати тобі, що стається з дуже маленькими арміями, на чиєму боці є Правда.

— Я БАЧИВ, ЯК ТИ Б’ЄШСЯ.

— Моя старенька правиця вже не та, що була… — пробурмотів Війна.

— ТИ Ж БЕЗСМЕРТНИЙ. ТИ НЕПІДВЛАДНИЙ ХВОРОБАМ, — сказав Смерть, але він бачив стурбований і дещо зацькований вираз очей Війни і розумів, чим це все закінчиться.

Бути людиною означало мінятися, усвідомив Смерть. І навіть Вершники… були вершниками в людській подобі. Люди надали їм певного образу, певної форми. І подібно до богів, до Зубної феї і Батька Вепра, ця форма вплинула на зміст. Їм ніколи не стати людьми, але вони підхопили деякі людські аспекти, немов заразливу хворобу.

Але річ була в тому, що ніщо, ніщо не може характеризуватися одним-єдиним аспектом. Люди уявляють собі сутність, що називається Голодом, але варто їм