Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

- Отже, його Графом кличуть? – Габріель без остраху почухав пса за вухом. Граф лизнув його долоню, немов схвалюючи цей жест.

Схоже, Габі магічним чином зумів підкорити не тільки мене, але й Графа. Пес розвалився поруч із нами, влаштувавши голову на ногах Габріеля. Як тільки Граф задрімав я трішки розслабилася.

- Що ж, вип’ємо за нашу зустріч, - дядько Микола подав нам келихи. – Все ж таки стільки місяців не бачилися.

- За зустріч, - підтримав Габі й ми втрьох цокнулися келихами. Терпке вино виявилося дуже смачним. Я завжди вважала, що будь-який алкогольний напій обов’язково має бути гірким, але ні.

- Їжте-їжте, - дядько Микола сів за стіл і подивився на нас.

Ненав’язлива бесіда розпочалась сама по собі. Габріель захоплено розпитував дядька щодо його улюбленця: чи важко впоратися з ним, чи можна навчити командам. Мій сусід знав про собак абсолютно все, тому охоче відповідав на запитання. Потім я поділилася своїми планами стосовно бажання здобути вищу освіту.

- Це чудова ідея, зараз освіта дуже важлива, - підтримав дядько Микола.

- Я теж так вважаю. В будь-якому разі навчання допоможе тобі зрозуміти, чим ти захочеш займатися далі.

- Вірно-вірно. Поліна в нас гарна дівчинка. Вона впорається, - слова дядьки змусили мене почервоніти.

- Чи не так, наша гарна дівчинка? – Габі поцілував мене в щоку.

- Знаєш, Габріель, - вже серйозним тоном почав дядько Микола, накладаючи нам у тарілки салат. – Я розумію, що для Поліни я лише сусід.

- Не кажіть так, - м’яко заперечила я.

- І все ж таки… Але раз так склалась ситуація, я відчуваю відповідальність за цю дівчинку, ти її не ображай, добре? Всі ми сваримося, потім миримося, це нормально. Ти мені краще скажи, які в тебе наміри? Є різниця у віці, від цього вже не втекти, але ти свідомо пішов на це, тому, мені здається, що подібні питання доречні.

- Мої наміри серйозні, - твердо відповів Габріель. – Спочатку навчання, потім щось вирішимо з роботою, весілля, але це вже трішки пізніше. Поліна повинна реалізувати себе, не хочу її прив’язувати до себе чи обмежувати її свободу.

- А діти? – дядько Микола був схожий на слідчого, яких я бачила по телевізору в кримінальних серіалах, які так полюбляв дивитися мій батько.

- Хочу дітей. Якщо трапиться так, що дитина з’явиться раніше, то це аж ніяк не завадить Поліні вчитися чи працювати. Врешті-решт, я дорослий, самодостатній чоловік, тому зможу піклуватися про свою жінку та дитину, - та впевненість і твердість, з якою розмірковував Габріель, позитивно вразили дядька Миколу.

- Що ж, тоді в мене до тебе більше немає питань, - він посміхнувся.

Раптово заграла музика на мобільному телефоні Габріеля.

- Пробачте, це з роботи, - він вийшов з-за столу й пішов у коридор.

Граф прокинувся, подивився по сторонах, а потім ліг біля ніг свого хазяїна.

- Поліночко, - дядько наблизився до мене. – Який гарний чоловік. Він тебе кохає, це помітно неозброєним оком.

- Гадаєте?

- Так. Погляд завжди прикутий до тебе, вперше таке бачу. Ви схожі на половинку одного цілого – він уважно тебе слухає, ти – його. Не переймайся щодо різниці у віці, це все дрібниці.

- Знаєте, я тільки поруч із ним по-справжньому відчула себе в безпеці, відчула себе коханою і потрібною.

- Це найголовніше, дорогенька.

Коли повернувся Габріель ми ще трішки посиділи, а потім, набравшись сміливості, я вирішила піднятися до батька.

- Я піду з тобою, - заявив Габі.

- Ні, я сама.

- Сонечко, невже ти думала, що я відпущу тебе одну?

Я промовчала, тому що, дійсно, саме так і думала.

- Поліно, Габріель має рацію, - втрутився дядько Микола. – Краще йдіть разом. Ти ж знаєш свого батька.

Мені інколи здавалося, що я знаю тата, але насправді виявилося, що ні, я зовсім з ним незнайома. Алкоголь спотворює людей, робить їх для рідних безликими незнайомцями.