Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

- Тоді чому не погоджуєшся? – я насилу змогла подивитися в очі Габі.

- Тому що не хочу, щоб ти бачилася зі своїм батьком. Нічого хорошого з цієї зустрічі не вийде. Ти будеш засмученою, а цього не хочу, - він поклав олівець собі за вухо та продовжив вивчати папери.

- Не засмучусь, - запротестувала я. – Мені потрібно його побачити, поговорити, а головне – вмовити почати лікуватися.

- Це безглузда ідея, - безапеляційно заявив Габріель. – Ти ж краще за мене знаєш свого батька. Він не маленька дитина, якщо не хоче лікуватися, то його ніхто не змусить. Тим паче, алкоголіки нечасто зізнаються в тому, що вони залежні.

Габі казав правильні речі, я це добре розуміла. Але мене ображало те, що він був різким зі мною. Все ж таки, мова йдеться про мого батька, але не про незнайому людину.

- Але це тільки твої припущення, - я сиділа на дивані, до мене підійшов Мальок. Я взяла його до рук. – Потрібно хоча б спробувати, розумієш?

- Ні, не розумію. Скільки ще він повинен завдати тобі болю, скільки ще повинен наплювати на тебе, щоб ти зрозуміла, якій твій татко покидьок?

- Не кажи так, - різко відповіла я, насупившись. – Ти не маєш на це права. Так, мій батько неідеальній, але… Він єдиний, хто від мене не відмовився. Моя мати поїхала закордон, проміняла мене на свого коханця. А тато зі мною так не вчинив. Нехай ми ніколи не були близькими, але він забезпечив мене нормальним дитинством. Якби не його банкротство, то можливо він не став пити. Можливо, я б зараз навчалася.

- І ми ніколи б не зустрілися, - невдоволено закінчив Габріель.

- Ні. Якщо нам судилося бути разом, це все одно б сталося.

- А я все одно не розумію тебе. Андрій хотів тебе віддати в якості сплати боргу. Це ж навіть у голові не вкладається!

- А ти ніколи не зможеш зрозуміти мене, - я піднялась з дивану, кошеня залишила лежати на подушці. Габі обпік мене несхвальним поглядом. Я почала розуміти, що перетнула межу своєю останньою реплікою.

- Знаєш що, - він раптом кинув папери на журнальний столик.

- Пробач, я це сказала, не подумавши, - від сорому в мене запалали щоки.

- Може, в мене ніколи не було батьків, але це нічого не змінює, - Габріель буквально спопеляв мене сердитим поглядом.

- Прошу тебе, - я обережно підійшла до чоловіка й обійняла його. – Для мене це дуже важливо. Хіба на моєму місці ти зумів ось так легко викинути зі свого життя власних батьків?

- Мене ж вони викинули, - він гірко посміхнувся.

- А я? А що робити мені, якщо я не хочу миритися з тим, що коється? Ти й мене покиниш?

- Поліно, ти граєш не по правилах, - Габріель подивився на мене, тепер його погляд трішки пом’якшав.

- І все ж таки? – я не заспокоювалася.

- Ні, не викину, - після паузи відповів Габі. – Добре, поїхали вже до твого дядька Миколи. Але якщо Андрій знову перетне межу, то більше я тебе до нього не пущу, зрозуміло?

- Так, - важко зітхнувши, відповіла я.

Коли ми їхали в машині я відчувала, що між нам зростає напруга. Потягнув же чорт бовкнути ті слова. Я б на місці Габріеля зовсім припинила розмовляти зі мною, а він не тільки не припинив, а ще й погодився поїхати. Відчуття провини та сорому збільшилися в сто разів, через що я почувала себе справжньою поганню.

- Габі, - я ніжно стиснула його пальці.

- Так? – він уважно дивиться на дорогу, цілуючи тильну сторону моєї долоні.

- Мені все ще ніяково за те, що я тобі сказала в квартирі.

- Усе в нормі. Я добре розумію, що ти це ненавмисно. З усіма таке буває. Повір, коли тобі на роботі всі трахають мозок, то ти швидко загартовуєшся, тому…

- І все ж таки, я не хочу, щоб ти вважав, що кожне твоє одкровення я коли-небудь зможу використати проти тебе.

- Маленька, все добре, - Габріель подивився на мене та посміхнувся. Тільки від однієї його посмішки в мне всередині все починає тремтіти та перевертатися.

Дядько Микола тепло й радо зустрів нас. Коли я побачила його, то зрозуміла наскільки весь цей час сильно за ним скучила. Саме зараз, коли він метушливо шукав для мене і Габі капці, я усвідомила, що цей дідусь з добрими очами вже давно посів в моєму житті, в моєму серці важливе місце. Поки ми жили в одному під’їзді, я гадки не мала, наскільки дядько Микола близький мені. А тепер… Тепер я на все дивилася зовсім іншими очима.

- Добрий вечір, - ввічливо промовив Габріель і міцно потиснув руку дядькові Миколі. – Невеличкий презент, - Габі вручив пляшку червоного вина, яку ми купили по дорозі.

- Ой, ну що ви, - дядько Микола зашарівся. – Не варто було.

- Келих вина всі нам піде виключно на користь.

- Дякую, дякую. Проходьте, я вже накрив на стіл.

Ми перевзулися та пройшли за дядьком у кухню. Він приготував стільки всього, немов чекав не мене в гості, а цілу королівську родину. Моє серце стиснулось в щирій ніжності.

- Сідайте, я зараз дістану келихи.

- Може, вам допомогти?

- Ні-ні, я сам, - дядько Микола посміхнувся та пішов у зал.

- Як тобі? – пошепки запитала я, сідаючи за стіл.

- Якщо б не знав, що він твій сусід, подумав, що рідний дід, - Габріель розташувався поруч зі мною. – Я вже й забув, коли останнього разу бував на ось такому затишному домашньому вечері. Навіть якось дивно.

- Ось і я, - заявив дядько Микола, повертаючись з келихами. Позаду нього вже біг пес.

Я напружилася та притиснулась до Габріеля. Вже якось навіть забула про Графа. Жах перед цією твариною, який в мені оселився ще в дитинстві, знову нагадав про себе.

- Що з тобою? – Габі поцілував мене в скроню та обійняв однією рукою.

- Пес, - задушено пробурмотіла я.

- Граф, будь привітним з нашими гостями, - суворо звернувся дядько Микола, відкоркувавши пляшку вина.