Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вістінґ безліч разів проїжджав цим відтинком дороги. Він відразу помітив помилку, але якось ніколи не акцентував на ній уваги. «Поршґрюнд» — давнє написання назви міста.
Мартін Гауґен, як і радив вказівник, звернув з Е18.
— Зробимо якісь закупи? — показав він на маленьку криничку «Меню» при дорозі.
Вістінґ кивнув.
— Що нам треба? — запитав він.
— Яйця і бекон — це обов’язково! — відповів Мартін.
53
Стіллер спостерігав, як червона цятка на карті заїхала на паркінґ перед крамницею і зупинилася.
— Закупи провіанту, — прокоментував Гаммер.
Стіллер кивнув і схилився над своїм ноутбуком, який тримав на колінах.
— Я одержав дані його телефонних розмов за 90 днів, — сказав він. — Нічого особливого, не так важливо, з ким він розмовляв, — бо це було здебільшого по роботі, а от інформація, де він був останнього тижня, має значення.
— І де ж він був?
— У Малвіку! У нього три пропущені виклики за цей період. Усі три дзвінки від Вістінґа, запеленговані базовою підстанцією в Малвіку.
— Прогноз погоди! — згадав Гаммер. — Він кілька разів перевіряв прогноз погоди в Малвіку. Там дощі розмили дорогу, на деяких ділянках Е6 сталися зсуви ґрунту. Можливо, збирався туди, щоб самому проінспектувати. Гауґен був однією з відповідальних осіб, коли тут будували шосе.
Стіллер подумав про те саме.
— Але навіщо брехати, у такому випадку? — здивувався він. — Він цілком міг мати там важливі справи.
— І не було ніяких телефонних розмов, пов’язаних з поїздкою до Малвіку? — запитав Гаммер. — Якихось домовленостей чи що?
— Десь по восьмій годині вранці 10 жовтня він, проїжджаючи Ліллегаммер, надіслав смс-ку колезі по роботі, а потім до нього намагався додзвонитися Вістінґ.
— Ліллегаммер о восьмій? — перепитав Гаммер. — То з дому він виїхав серед ночі.
Стіллер мовчав, задумавшись. Він гортав угору й униз список дзвінків Мартіна Гауґена, мовби сподіваючись, що вони підкажуть йому розгадку. Від постійного недосипання він став розсіяний, думки ніяк не хотіли збиратися докупи. Стіллер підвівся і рушив до дверей.
— Я зараз повернуся, — сказав він.
Адріан зійшов сходами до свого тимчасового кабінету, знайшов пакетик кофеїнового порошку, який роздобув собі, коли ще жив у Південній Африці. Кофеїн у Норвегії не продавався, але він привіз добрячу партію під час останніх відвідин батька.
На офісному столі стояла порожня склянка. Адріан наповнив її водою в туалеті, розірвав пакетик, висипав порошок собі до рота й запив водою.
Стіллер вживав кофеїн не для того, щоб не спати, бо ж і так не спав; просто брак нормального сну відбивався на його здатності зосереджувати увагу.
Він постояв, чекаючи, доки подіє кофеїн, а діяв він не відразу.
Задзвонив телефон. То був Малм. Сидів собі, мабуть, у конторі в Осло, і захотів почути звіт за тиждень, перш ніж спокійно піти на вихідні додому.
Стіллер спершу допив воду зі склянки, а тоді вже відповів.
— Як справи? — поцікавився Малм.
Майже всі телефонні розмови він починав цією фразою.
— За планом, — відповів Стіллер. — Вони прямують до літнього будиночка, але ми, на жаль, не маємо всієї інформації, що там відбувається, і, вочевидь, не матимемо раніше неділі.
— А мали б мати? — запитав Малм. — Могли б встановити прослуховування в хатинці?
Стіллер почав підніматися сходами на четвертий поверх.
— Спочатку так і планувалося, — розповідав він. — Хотіли почепити жучок в автомобілі Вістінґа, проте виявилося, що його авто не придатне для пересування поганими лісовими дорогами. Тому обмежилися записом на диктофон, щоб мати доказову базу.
Стіллер постукав у двері кімнати «КК», щоб Гаммер відчинив йому зсередини.
— Який рівень ризику на цей момент? — запитав Малм.
— Досі низький, — запевнив Стіллер.
Гаммер відчинив двері. Червона цятка на моніторі ще стояла на місці.
— Що ж, приємних вихідних, — побажав Малм і від’єднався.
Стіллер сів, відчуваючи, як кофеїн наповнює судини. Він на мить заплющив очі, збираючись з думками.
— Перевір у Кримінальному реєстрі такого собі Еміля Шлєтаккера, — попросив Стіллер, розплющуючи очі.
— Це — хто? — обернувся до нього Гаммер.
— Чоловік, у якого Мартін Гауґен купив пневматичний пістолет.
Нільс Гаммер кивнув, ніби згадав ім’я, і схилився над клавіатурою. Він пошукав спершу адресу в Реєстрі населення, щоб знайти ідентифікаційний номер правильного Еміля Шлєтаккера, виділив його, скопіював, переніс одинадцять цифр у відповідну графу в Кримінальному реєстрі й натиснув клавішу «Enter».
— Усього потроху, — озвався за якийсь час. — Але переважно дрібниці.
Стіллер теж схилився до монітора: багато порушень правил дорожнього руху, попадався на наркотиках, дві бійки без важких наслідків, два порушення закону про зберігання та носіння зброї.
Побачене Стіллерові не надто сподобалося.
— Ану, глянь на першого у списку, — попросив він.
Гаммер знайшов імена й телефони всіх, з ким контактував Гауґен, коли шукав, де купити пістолет.
— Ґюннар Фішер, — зачитав він уголос і задав у пошук в Кримінальному реєстрі. — Бачу лише розбій зі зломом два роки тому. Начеб у Пейнтбольному клубі у Саннефьорді. Написано, що він голова клубу.
Стіллер міцно зажмурився і кілька разів кліпнув, дивлячись на екран монітора.
— ОК, — зрештою, промовив він. — Знайди телефонний номер Еміля Шлєтаккера в оголошенні про продаж пневматичного пістолета!
Гаммер подав йому папірець з номером.
Стіллер набрав цифри, увімкнув голосний зв’язок.
Обидва сиділи й слухали гудки.
— Еміль Шлєтаккер, — нарешті почувся голос на іншому кінці.
— Я — Стайн Арнесен, — не зморгнувши й оком, збрехав Адріан Стіллер. — Мене цікавить «вальтер», якого ви виставили на продаж в інтернеті. Він ще є?
— Так.
Стіллер переглянувся з Гаммером.
— Можу дати за нього тисячу крон, — запропонував Стіллер.
— Півтори, — спробував відстояти ціну продавець.
— Даруйте, але я маю інший варіант, — сказав Стіллер і урвав розмову, доки продавець не встиг погодитися на нижчу ціну.
Гаммер задумливо дивився на Адріана Стіллера.
— А я думав, що Гауґен таки купив пістолет, — промовив він.
Стіллер не відповів.
— Глянь на оголошення фацета з пейнтбол-клубу, Гюннара Фішера, — попросив він.
Гаммер знайшов телефон. Стіллер набрав номер. Фішер відповів після першого ж гудка. Стіллер надав голосові владного тону.
— Я розмовляю з Ґюннаром Фішером, головою Пейнтбольного клубу в Саннефьорді?
Співрозмовник підтвердив. Стіллер відрекомендувався.
— Я зі спеціального підрозділу Кріпоса, — повідомив він, знаючи, як офіційно це звучить. — Ми ведемо розслідування у справі одного чоловіка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст», після закриття браузера.