Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

— Дякую! Це все, що я хотів знати.

Вістінґ від’єднався і відкрив фотоповідомлення від Нільса Гаммера. На шостій сторінці в теці фотоматеріалів було фото відкритої валізи Катаріни Гауґен на ліжку. Двома пальцями він збільшив фото на дисплеї. Валізу охайно уклали. Він згадав опис речей у протоколі. Десять пар шкарпеток, десять трусів, п’ять бюстгальтерів, десять футболок, п’ять штанів, п’ять светрів, п’ять блузок і спортивний костюм.

Вістінґ поклав перед собою фото, надіслане з в’язниці в Саннефьорді. Кількість одиниць одягу в тюремному списку збігалася з покладеним до валізи. Кількість книжок, справді, обмежувалася п’ятьма. Останній пункт у списку підтвердив Вістінґові підозри, куди збиралася Катаріна Гауґен. До в’язниці можна було взяти одну особисту фотографію без рамки й скла.

Вістінґ знову відкрив повідомлення Нільса. На сьомій сторінці в теці лежало фото стола у вітальні, а на ньому — п’ять книжок. Поряд — фотографія Катаріни й Мартіна, вийнята з рамки.

Катаріна готувалася відбувати покарання у в’язниці.

Вістінґ аж отетерів від несподіваного відкриття. Втім одна розкрита частина загадки породжувала купу інших запитань. Вістінґ точно знав, що Катаріни ніколи не засуджували до ув’язнення, то як же все це пов’язано? А з іншого боку, пазли вкладалися в загальну картину. Товаришки-хористки розповідали про її раптову зміну настрою, пригніченість і депресію, мовби її щось мучило.

Вістінґ не додумав думки до кінця. Знадвору почулося гурчання авта, водій двічі натиснув на клаксон.

52

Мартін Гауґен опустив задній борт пікапа. Вістінґ запхав під брезент наплічник і вудку.

— Почекай хвильку! — попросив він і вернувся у дім.

Вістінґ прикріпив записувальний пристрій на внутрішньому боці правого рукава куртки, як це роблять працівники служби безпеки. Хотів лише пересвідчитися, чи все добре тримається, перш ніж сідати в авто. Маленький вмикач-сувалка світився зеленим. Запасний пристрій захований у внутрішній кишені.

Вістінґ вийшов надвір, замкнув за собою двері.

— Не пам’ятав, чи вимкнув кавоварку, — усміхнувся він, сідаючи на пасажирське сидіння.

Мартін Гауґен сів за кермо. Теж усміхнувся, поблажливий до Вістінґової забудькуватості, та навіть попри усмішку важко було відчитати хоч щось на його обличчі.

— Важкий був сьогодні день? — запитав він.

— Не важчий, ніж завжди, — відповів Вістінґ. — Нас знову чекає реорганізація…

Він розповів про злиття кількох поліційних округів, і чим це обернеться особисто для нього і його робочих буднів. Мартін Гауґен слухав без особливого зацікавлення. Потім обидва замовкли. Вістінґа гриз неспокій. Йому кортіло негайно повідомити колегам про своє відкриття.

— От дідько! — раптом вигукнув він. — Треба послати смс-ку декому на роботі!

Вістінґ знайшов номер телефону Нільса Гаммера.

— Забув про одну справу, — вибачливим тоном промовив він. — Кінець робочого дня у п’ятницю завжди трохи сумбурний.

Телефон тримав так, щоб Мартін не міг підглянути, що він пише.

«В авті з МГ», почав Вістінґ, хоча Гаммер напевно сидів у лабораторії «КК» і стежив за червоною цяткою на моніторі. «Глянь на фото, які ти прислав, і порівняй з ось цим», — дописав він і додав до повідомлення список дозволених у в’язниці речей.

Потім почав набирати нове повідомлення: «Припускаю, що Катаріна хотіла здатися поліції. Вона готувалася до тюрми».

Вістінґ сидів з телефоном у долоні, чекаючи на відповідь. Асфальт на шосе до Телемарка мав грубу фракцію, і вібрація через ресори передавалася на сидіння.

— Покладете тут новий асфальт? — поцікавився він.

— Влітку, — відповів Мартін.

— Це ж твоя робота, правда? Визначати, коли вже час міняти асфальтове покриття?

— Ну, не я вирішую, але моє завдання — повідомляти про зношеність дороги.

— Як часто відбувається заміна?

— Залежить від навантаження, — пояснив Мартін. — Від важкого транспорту, шипованих коліс і такого іншого.

Вістінґ зиркнув крадькома на рукав куртки, де був схований жучок. Для непосвяченої людини цей діалог міг би видатися тривіальною балачкою, але він мав свій визначений напрямок і мотив.

— Зношеність залежить і від якості самого асфальту? — запитав він, добре пам’ятаючи статтю у «ВҐ» за 27 серпня 1987 року.

— Звичайно! Якість доріг поліпшилася через запровадження новітніх технологій, — відповів Мартін і заходився докладно розповідати про склад асфальтної суміші та її стійкість до зношення.

Вістінґ завагався, чи вести розмову й далі в цьому керунку, але вирішив, що на перший раз достатньо. Він заклав у мозок Мартіна інформацію, яка неодмінно вирине в його пам’яті, коли йому пред’являть його ж відбитки пальців на листі викрадачів, і він згадає, що у використаній для листа газеті було його інтерв’ю про стійкий до зношення тип асфальту.

Теленькнув телефон. Повідомлення від Гаммера.

«На думку спадає лише одне. Вона звинувачувала себе в загибелі Надії Кроґ».

Вістінґ стер смс-ку, і дисплей став чорним, щойно він дочитав повідомлення. Гаммер озвучив його ж думки. За останню годину Вістінґ сформулював гіпотезу, що Мартін Гауґен і Катаріна удвох викрали Надію, але згодом щось пішло не так. Нечисте сумління гризло Катаріну, доки вона не витримала напруги. Жінка вирішила прийти в поліцію із зізнанням, готова була сісти в тюрму й відбути покарання за скоєне. Очевидно, вона мала намір схилити до такого ж рішення і Мартіна. А тут уже з’являвся мотив. Єдиний шанс уникнути викриття — позбутися Катаріни. Однак ця теорія дуже кульгала. Мартін мав неспростовне алібі. Вістінґ уже безліч разів, і так, і сяк, обдумував його, однак факт залишався фактом: на момент зникнення Катаріни Мартін Гауґен перебував на дорожньому будівельному майданчику, за вісім годин їзди від дому.

— Погані новини? — урвав мовчанку Мартін.

Вістінґ глянув на телефон.

— Пусте! Принаймні нічого такого, що я міг би вирішити оце зараз.

Він нахилився до лобового скла й глянув догори. Над ними майже від краю до краю простиралося блакитне небо з поодинокими хмаринками.

— Хоч з погодою пощастило!

— Увечері буде вже запізно ставити невід, — завважив Мартін. — Могли б спробувати порибалити з острогою. Маю дві в хатинці.

Вістінґ ще ніколи не рибалив з острогою, але знав, що на таке полювання виходять поночі в човні з потужним ліхтарем на носі, тихо гребуть веслами в пітьмі на відмілинах, де зазвичай нереститься риба, а тоді б’ють острогою паралізовану яскравим світлом рибину. Метод виявився настільки ефективним, що на нього наклали заборону.

— Хіба це дозволено? — здивувався Вістінґ.

— А ти що, рибнагляд? — усміхнувся Мартін. — Дві рибки на вечерю нікому не нашкодять. А спробувати дуже цікаво. Я рибалив на острогу від малечку.

Вістінґ засміявся і погодився. Мартін урвав рибацьку тему, показуючи на дорожній вказівник.

— Це Катаріна його тут поставила, — промовив він.

Вістінґ встиг прочитати. Там було написано «Порш-ґрюнд» і стрілка — наступний з’їзд праворуч.

— Досі стоїть, — усміхнувся