Читати книгу - "Спартак"

Спартак виставив невеличку охорону біля неприступного урвища зі сходу, а інший загін ніс охорону з боку Помпеї, звідки вони піднялися до вершини. Відтоді ця місцевість отримала назву «табір гладіаторів».

Коли вже зовсім посутеніло, гладіатори, стомлені турботами останніх днів, заснули, і на майданчику запанували тиша та спокій. Не спав лише Спартак. Його висока атлетична фігура, освітлена багаттям, чітко вирізнялася у напівмороці, немов примара одного з тих гігантів, які, за міфічними переказами, оголосили війну Юпітерові й розбили табір на Флегрейських полях біля Везувію, вирішивши поставити тут гору на гору, аби штурмувати небо.

Раптом Спартак, занурений у спогади й думки, здригнувся й прислухався, повернувши голову до стежки, якою сюди прийшли гладіатори. Йому примарився якийсь шум. Але всюди було тихо, тільки легкий вітерець часом ворушив листя в лісі. Спартак збирався було прилягти під навісом, що, попри протести, товариші спорудили для нього з гілля дерев, вкривши їх козячими й овечими шкурами… Але ступивши кілька кроків, він знову зупинився, знову прислухався й мовив сам до себе: «Ні, так і є… Там солдати піднімаються на гору!»

Він повернув до насипу, спорудженого напередодні ввечері, і прошепотів:

— Невже це сталося? Аж не віриться!

Він не дійшов ще до того місця, де стояла сторожа, як звідти до нього долетіли нечіткі голоси, і у нічній глушині він почув окрик вартового:

— Хто йде?..

І одразу, ще голосніше:

— До зброї!

Гладіатори озброювалися й шикувались до бою. У цю хвилину до сторожового посту підійшов Спартак з мечем у руці й дуже спокійно сказав:

— На нас готується напад… Але із цього боку ніхто не пробереться.

— Ніхто! — одноголосно вигукнули гладіатори.

— Нехай один з вас піде у табір, подасть сигнал тривоги й від мого імені зажадає дотримання порядку й тиші.

Тим часом вартовий почув умовний пароль «Вірність і перемога», і, поки декан побіг подивитися, хто йде, весь табір вже прокинувся. За кілька секунд усі гладіатори були озброєні, кожен зайняв своє місце в маніпулі, і когорта вишикувалася, ніби вона складалася зі старих легіонерів Марія чи Сулли, готова мужньо відбити будь-яку атаку.

У той час як декан, дотримуючись усіляких обережностей, дізнавався, що за загін наближається до табору Спартак з половиною сторожового маніпула мовчки стояв за насипом, повернувшись у бік стежки. Вони прислухалися, намагаючись дізнатися, що там відбувається. Раптом пролунав радісний голос декана:

— Це Еномай!

За секунду долинув громоподібний голос самого германця:

— Вірність і перемога! Так, це я, а зі мною дев'яносто наших товаришів, що втекли з Капуї.

Ох і зрадів Спартак! Він кинувся через насип назустріч Еномаю. Вони обійняли один одного міцно, по-братерському причому Еномай намагався не зачепити ушкодженої руки рудиарія.

Коли закінчилися привітання, Еномай розповів Спартаку, як його загін більше години відбивався від римських когорт, як більше двадцяти товаришів загинули в нічному бою біля школи Лентула, як зі ста двадцяти гладіаторів, що боролися з ним проти римлян, повернулося лише дев'яносто…

На третій день весь табір розбудили на світанку крики вартових: «До зброї!» Дві когорти римлян чисельністю близько тисячі солдат на чолі з трибуном Титом Сервіліаном видиралися на гору з боку Помпеї, маючи намір напасти на гладіаторів у їхньому прихистку.

За два дні після тієї бурхливої ночі, коли Сервіліану вдалося перешкодити повстанню десяти тисяч гладіаторів школи Лентула, йому повідомили, що Спартак і Еномай з декількома сотнями повсталих пішли у напрямку Везувію і нібито грабують вілли, повз які проходять (це була свідома брехня, наклеп), що Спартак звільняє рабів і закликає їх усіх братися до зброї (це була правда). Трибун помчав у капуанський сенат і в сенат республіки. Перелякані сенатори зібралися в храмі Юпітера Тифатського. Розповівши про все, Сервіліан просив у сенату дозволу придушити повстання. Отримавши такий дозвіл, хоробрий юнак, сподіваючись заслужити придушенням повстання великі почесті й підвищення, заходився доводити, наскільки небезпечно було б залишити Спартака й Еномая живими й дати їм можливість вільно пересуватися полями хоча б протягом декількох днів, адже до повсталих щогодини приєднуються раби й гладіатори, тож небезпека зростає. Сервіліан стверджував, що необхідно йти слідом за гладіаторами, наздогнати їх і знищити, а голови їхні настромити на списи й виставити у школі Лентула Батіата.

Ці плани сподобалися капуанським сенаторам, що пережили чимало тривожних годин. Вони боялися заколоту гладіаторів, тривога й занепокоєння отруювали їхнє мирне, безжурне існування. Вони схвалили пропозицію Тита Сервіліана й опублікували декрет, в якому за голови Спартака й Еномая було призначено два таланти у винагороду. Разом із товаришами їх заочно присудили до розп'яття на хрестах, як людей підлих, бо вони перетворилися на розбійників з великої дороги. Як вільним, так і рабам під загрозою найсуворішого покарання заборонялося надавати повсталим будь-яку допомогу. Другим декретом капуанський сенат доручав трибунові Титові Сервіліану очолити командування однієї із двох когорт легіонерів Капуї, іншій же когорті, разом з міськими солдатами, під керівництвом центуріона Попилія, наказано було залишитися для спостереження за школою Лентула й для захисту міста. Сервіліану також було надане право взяти у сусідньому місті Ателлі ще одну когорту та вирушати з цими силами для придушення «божевільного повстання».

Декрети були передані на затвердження префектові Меттію Лібеону, що усе ще не міг отямитися від потужного стусана Еномая. Лібеон втрачав здоровий глузд від страху він бився в пропасниці. Два дні він не вставав з ліжка і готовий був підписати не два, а десять тисяч декретів, лише б уникнути небезпеки пережити ще раз такі жахи.

Тит Сервіліан виступив тієї ж ночі. В Ателлі він отримав другу когорту й на чолі тисячі двохсот солдат з'явився біля Везувію. Жителі довколишніх сіл показали йому, де сховалися гладіатори.

Ніч Сервіліан простояв біля підніжжя гори й на світанку розпочав штурм вершини. На світанку