Читати книгу - "Відлуння у брамі"

— Тільки мені більше своїми оборудками голови не мороч, я вже на пенсії. Завтра тобі зателефонують і призначать зустріч.

Звіт стеження за Людмилою, отриманий наступного ранку, дав лише один результат — зачинилася вдома, на дзвінки не відповідає, дверей не відчиняє. Отже, з тим покидьком Транихиїлом не зустрічається, чогось боїться, — зробив висновок Йосип. У геть кепському настрої він поїхав на зустріч.

Рекомендований прокуроршою капітан виявився високим, небагатослівним і дуже молодим на вигляд. Вправно склавши своє довготелесе тіло на жорсткій лаві під розлогим деревом у віддаленому куточку парку Глоби[29], він уважно слухав розповідь Йосипа. А той, як йому здавалося, добре підготувався.

— …Минулої суботи, — говорив Бланк, — я випадково побачив на площі Петровського того злодія, який вирвав у мене портфель.

— За яких обставин?

— Іду площею, коли раптом бачу: на узбіччі різко гальмує брудний мікроавтобус, з нього вискакують двоє, хапають якогось хлопчиська прямо з тротуару, вкидають у бусик — і зникають.

— Це ще хтось бачив?

— Багато людей, але той, хто першим вхопив хлопця, голосно сказав: «Так ось де ти! Мама ж хвилюється! Третю добу додому не з’являєшся!» Гадаю, у такий спосіб вони хотіли створити у перехожих враження, що це лише родинна справа.

— Точніше, заспокоїти сумління свідків, якщо вони вагатимуться, чи дзвонити до міліції. У правильних школах дітей навчають, як протидіяти кіднепінгу[30]. В таких випадках вони мають на усе горло волати: «Я їх не знаю!». Саме така фраза мобілізує увагу перехожих. Викрадений вочевидь цього не знав.

— Але слухайте, що сталося далі: парубок, який ішов поперед мене метрів за десять, раптом розвернувся і щодуху почав тікати.

— Просто злякався чи, гадаєте, був причетний до викрадення або знайомий із викраденим? — запитав капітан.

— Ймовірно, що був знайомим. Я бачив, як за кілька секунд до того вони одне одному помахали руками.

— Гаразд, але до чого тут Ваша справа із поцупленим портфелем?

— Той, що тікав, стежив за мною того дня. Я зауважив його за кілька хвилин до того, як у мене вирвали портфель.

— Певні?

— На сто відсотків. Я його тоді добре роздивився. У нього така пика, на мавпячу схожа, і капловухий він.

— Пане Бланк, даруйте, але давайте ще раз: що було у портфелі?

— Ну, я ж вам вже говорив — мені важливий сам портфель, а не його вміст.

— Чим він такий важливий?

— Розумієте, я колись цікавився вченням Олени Блаватської. Постійно мав при собі один сувенір, із нею пов’язаний, та й сам портфель придбав у садибі Блаватських.

— Непереконливо, щиро кажучи, але менше з тим. Ви ж зацікавлені, щоб я віднайшов саме викрадача вашого портфеля, а не його вміст. Чи не так?

— Ну, і портфель, і сувенір, що був у ньому, для мене теж дуже важливі. Бажано їх повернути.

— Крутійствуєте, добродію, крутійствуєте. Боюся, що з таким обсягом інформації я не зможу бути Вам корисним, — офіцер зробив вигляд, що підводиться з лави.

— Послухайте! У Дніпропетровську вже більше року перебуває такий собі Тед Россман…

Капітан ані порухом не відреагував на почуте, але Йосип відчув, що своїми останніми словами влучив у десятку. Зробивши ледь помітну паузу, але не ризикуючи довше чекати реакції співрозмовника, Бланк вів далі:

— Він займається дуже небезпечними, але важливими дослідженнями. Їх фінансує Владімір Шахсуваров.

— Який нещодавно сильно травмувався на своєму літаку, у нашому аеропорту. Він летів на зустріч із Россманом?

— Саме так.

— А ви, пане Бланк, яким чином пов’язані з ними обома?

— Бачите, пане капітане, це довга історія.

— Яка чудова сьогодні днина і, здається, в мене ще вдосталь часу, а у Вас?

— Гаразд. Усе почалося з мого знайомства з такою собі ворожкою Людмилою…

Бланк чітко виклав капітанові заздалегідь підготовлену розповідь, яку він сам подумки називав «лайт-версією». У ній ішлося лише про Теда Россмана, біохімічні дослідження якого фінансує відомий іноземний олігарх та Людмилу, що допомогла дослідникові прищепити Йосипу злоякісну пухлину. Про біоінформаційну речовину та гомункула оповідач не прохопився жодним словом.

Коли обидва джипи заїхали на майданчик під брилами Кам’яної могили, сонце кидало перші промені на води річки Молочної. Олег дістав зі скрині загорнуту у полотно раму і рушив з нею до печери Чаклуна. Він наполіг, щоб із ним пішли усі семеро характерників. Іван не забув прихопити із собою Кобзу.

Холод, що струменів від рами, ніби трохи втамувався — принаймні, вже не обпікав Олегові рук. Йому спало на думку, що слід створити просторово-часове поле, аби убезпечити їхній гурт від сторонніх спостерігачів.

— Не треба, — пролунав у коридорі молодий басовитий голос. — Я вже подбав про те, щоб нам не заважали. Тепер, коли ви принесли браму, це мені під силу.