Читати книгу - "Останній пророк"

славу, а про гроші. Тут же, як це Варові вже відомо, і про якогось їхнього пророка починають клепати. Він має прийти й повиганяти римлян. Звичайно, дурниці, але даремно не треба дражнити й комара! А тому найкращою радою було б, якби Вар одклав свій від’їзд бодай на декаду. Щоб у спокої й докладності перевести з ким належиться всі поради… При цій нагоді можна з пустелі такі килими одержати…

При словах про килими Вар насупив брови. Наче блискавка освітила його думки! Та ж цей сирійський бастард вживає проти нього тих самих доказів, що їх вжив і він у листі до Клявдії! Що за зухвалість перехоплювати на півдорозі листи, його власні, Варові листи! Всіх рабів зі свого почоту, на чолі з Клеантом, накаже він збичувати! Зрадники!.. Давно б варто себе оточити лише глухими й німими, як ось ця сьогоднішня Квірінова обслуга! Зрадники!.. Глянув на Квіріна гострим, ворожим зором, але той одповів йому тим самим ласкаво-усмішливим поглядом відданого господаря й приятеля… Зрадники!.. Але вже відчував, що справа програна. Одначе постанова про бичування відтяжила його злість. Знову пригадав собі своє становище гостя:

— Ну, то вже добре!.. Хай там його!

А в душі — збичую! на смерть збичую зрадника Клеанта!..

— Але декада! Це вже занадто! Нараду можна відбути завтра!

Квірін засміявся, й у його тоні звучала полегша перемоги:

— Завтра? Ха-ха-ха! Та ж завтра вже майже сьогодні! Пощо цей спіх?.. — І Квірін зводив догори очі й руки, наче взиваючи всіх богів Капітоля на свідків можливости такого бажання. — Славетний Вар забуває, що тут на Сході, в Юдеї, в Єрусалимі, під боком у найоблесливішого римського союзника Ірода, не можна робити все таким темпом, як десь там у Галії: veni, vidi, vici!.. Тут усе рішається при забаві, в гостині, без поспіху, з розмислом. Хай ще Вар пригадає собі, — Квірінів голос забринів стурбовано-довірливими нотами, — що за своїх останніх відвідин у Єрусалимі він не зустрівся з Іродом. Цього не бувало ще ніколи, щоб леґат не прийняв Іродової гостини. Тепер він її хоче влаштувати. Чи знає славетний Вар, що, довідавшись про його приїзд, Ірод залишив своє лікування і навмисне прибув до Єрусалима. Готується велика гостина. Не бути тепер на ній — смертельно образити Ірода… Цілий успіх цього дипломатичного тягу залежить од леґатової присутности… Щоб додати ваги обіцянкам і погрозам… Щоб полоскотати жидівсько-ідумейське самолюбство…

Вар слухав уже байдуже й дивився на присутніх. Сестерцій радісно кивав до Квіріна, Ґален теж співчутливо посміхався, вояки гралися порожніми чашами й прикивували теж. Лише Децій нарівнявся й поправив на голові вінок, наче вояцького шолома. Видно, всі вони були на Квіріновому боці… І з байдужим рухом згоди та вимушеною усмішкою Вар вигідно осів до подушок. З віддихом полегші приліг також і Квірін. Але не вгавав:

— Ти значно полегшив мені мою майбутню працю, славетний Варе! Всі ми вдячні тобі за твоє рішення. Але ти не будеш шкодувати, що не поспішив з поворотом. Гостина в Ірода буде надзвичайно цікава. Такої не побачити й у Римі, не кажучи вже про Кесарію!..

Квірін засміявся, а за ним засміялися й інші, вважаючи порівняння за добрий дотеп. Вар відпружив м’язи: цього було занадто для його вояцької природи. Гостина, якої й Рим ще не бачив, та ще й у жидівськім товаристві! Звичайно, який там Ірод жид!.. Але все ж таки!.. І він лише кисло всміхався на Квірінову балакучість.

Вони їли, пили, розмовляли, Сестерцій розказував масну сторійку з останньої гостини у первосвященикового заступника Гамана, а раби рухалися між столами беззвучними тінями. За парфіянським звичаєм, що вже досягнув і Риму, вони були зроблені глухими і без’язикими, щоб не підслухувати при гостині таємниць й не подавати далі. Квірін мав завше останні досягнення в вигодах життя. Наливали зручно вино, підкладали під руки охолоджені хустки для витирання розпалених облич, й обтирали прихолоднілою водою спітнілі ноги. Ніхто не звертав на них уваги, були добродійними речами оточення. Тепер Квірін дав знак управителеві, що стояв біля дверей, — очі на присутніх і господареві, — й гостям виміняли порожні й крихкі фінікійські чаші, в яких червоне вино вигравало кров’ю, на важкі, лідійські, з цизельованого електрума та внесли нові амфори. Почалася друга частина гостини — пиятика.

Вар мав неясне бажання встати, покинути цю компанію, в якій не мав уже чого робити. Але нераз відчув, що не має чого й не має куди поспішати. Обважніле тіло вгрузло до подушок, але хотілося вгрузнути ще більше, спертися ще вигідніше й ще безтурботніше. Немов одгадуючи його думки, раб підсовував йому під лікоть ще одну подушку. Почав її вмощувати, але раптово спинився: як далекий подув з альпійських схилів, озвалася здаля знайома свиріль. Раз, і вдруге, і знову. Це з-поза дверної завіси затремтіла рідна мелодія. Вона прикувала Вара до місця, вона заслонила цю залю, терасу, гостину. І як до такту цим приворожливим звукам, з’явилася перед столом танцюристка. Вар навіть і не помітив. Здалося, вона там була від початку гостини, була там ще від учора, була там завжди… Як частина цього вечора, цієї зазивної, обезвладнюючої ночі, сучастка раптового спогаду про схили альпійського передгір’я, де за юнацьких часів були такі неповторні весни. Вар знову не бачив, що і як вона танцювала. За мелодією й ритмом покидав цю гостину, Єрусалим, увесь цей галасливий, облудний Схід. Вертався до своїх піній і прозорих перґол[26] батьківського атрію, до чистого обличчя своїх гір… Бистрим оком спостерігача кинув на нього Квірін, посуваючись до Ґалена:

— Ах, ніби тягар мені з