Читати книгу - "Аптекарка"

— Більше ніяких дурних відмовок, — сказала вона.

Вона й без того вже знала надто багато. Лєне бавилася з дочкою Доріт і при цьому розбазікала, що я постійно навідуюся в гості. Немов педантична гувернантка, Доріт вимагала пояснень.

— Нам добре разом, — сказала я, намагаючись бути максимально беземоційною. — Але якщо в тебе в голові зараз зародилися якісь підозри, то ти помиляєшся.

— Та ні, ти ж зараз вагітна, — запевнила Доріт. — Усім відомо, що діти в такому віці люблять пофантазувати. Лєне розповідала, що ти, мовляв, спала з Павелом в одному готельному номері, а діти спали поруч. Це ж одразу зрозуміло: мрія дитини, позбавленої материнської ласки.

Ми уважно зазирнули одна одній у вічі.

— А що каже Левін на оцю твою дружбу? — запитала вона.

— Він лежав у лікарні, — відповіла я, хоча розуміла, що це не найкраща відповідь.

Відвертальний маневр спрацював.

— А що з ним сталося? — запитала вона голосом, сповненим співчуття.

— Дітер вибив йому чотири різці.

Доріт глянула на мене з недовірою.

— Чому?

— У п’яному дурмані.

Тепер у її очах було помітно переляк.

— Сподіваюся, що ти негайно ж викинула того Дітера з дому. Хоча знаючи твою дурість…

Вона говорила зі мною, немов з якоюсь хворою. Може, я й не була рятівницею, але безсумнівно надто доброю для цього ницого світу. Вона сама поговорить із Левіном, щоб він прогнав Дітера вже сьогодні.

Уперше за часи нашої багаторічної дружби ми серйозно посварилися. Вона закидала мені тупість та соціальну одержимість.

Нарешті я таки випалила:

— Можливо, дитина від Дітера!

Доріт відмовлялася мені вірити, мовляв, мене вже ніщо не врятує.

Коли стан Дітера покращився, я викликала Левіна на переговори біля ліжка хворого. Левін одягнув штучні зуби, які ненавидів; свою лють він скеровував на мене, а не на свого кривдника.

— Вона хоче, щоб ми кинули жереб, чия це дитина, — сказав Левін.

Дітер глянув на мене із сумом.

«Ще трохи ― і ви обидва ридатимете», — подумала я.

— Ні, — відказала Левінові, — але я хочу, щоб ви пошукали собі інший притулок. Я більше не хочу з вами жити.

— А що ми тобі зробили? — жалісливо запитав Левін.

— Дітер мене мало не вбив, а ти зраджував мене з Марґо від самого початку.

— Хай так, але тепер ми квити, — сказав Левін.

Дітер, який тепер майже не говорив, зараз таки відкрив свого рота.

— Якщо ви викинете мене на вулицю, я накладу на себе руки, — сказав він так похмуро, що підстав сумніватися в цьому не виникало.

— Що означає «ви», — озвався Левін, — мене ж вона теж збирається…

— Окей, — сказала я. — Я не настільки безсердечна, що вам доведеться шукати собі притулку вже сьогодні. Але в майбутньому планую жити на першому поверсі сама. Ви ж можете перебиватися на другому, аж поки знайдете собі щось підхоже.

Обидва не сказали більше нічого.

Уже наступного вечора у нижній квартирі наводили лад. Левін за час моєї відсутності переніс свої пожитки нагору, щоб жити там в інтимній близькості до Дітера.

Коли я запропонувала Павелу переїхати до мене, він відмовився.

— Я не можу поселитися з дітьми у безпосередній близькості до божевільного… — він обірвав себе на півслові, адже, найпевніше, подумав про свою дружину. — Мав на увазі злочинця!

Поступово наставала весна, яка добирається сюди спершу по Бергштрасе — давній римській дорозі на західному краю Оденського лісу. У березні всі діти влаштовували ходу літнього дня й спалювали на площі Ринок величезного ватяного сніговика. На початку квітня почала цвісти моя магнолія, але, на жаль, через тривалі дощі красиві, злегка рожеві квіти коричневіли й уже незабаром лежали зів’ялі на землі. Коли ж, немов величезні букети квітів, зацвіли вишні, мені здалося, що я вперше відчула, як ворушиться дитинка. Моя вагітність проходила зразково, гінеколог був задоволений.

Дітера, усупереч прощенню Левіна, таки засудили до тюремного ув’язнення, яке він уже скоро мав відбути. Час від часу ми зустрічалися біля вхідних дверей. Він дуже соромився, і це мене трішки зворушувало. Іноді я відчувала на собі його погляд з верхнього поверху, коли сиділа в саду. Підозрюю, що він розглядав мій живіт, який поступово круглішав.

Левін теж намагався не потрапляти мені на очі. Спершу я побоювалася, що за моєї відсутності обоє будуть користуватися зимовим садом та кухнею. Оскільки ж обидва були вправними умільцями, то облаштували собі куточок для приготування їжі на верхньому поверсі. Поки ніхто не бачив, я оглянула те місце. Тимчасовим умеблюванням це точно не назвеш: сучасна плита, громіздкий холодильник, подвійна мийка з підведенням води та безліч сталевих полиць. Бракувало лише керамічної плитки. Вони спали в окремих кімнатах і були радше сусідами, ніж співмешканцями.

Хоча Левін двічі цікавився станом мого здоров’я, але не вимагав ані грошей, ані якихось вчинків.

Якби Павел не був мені як мінімум близьким другом, то я б, мабуть, почувалася трішки самотньою. Проте мене мучила хронічна втома, я рано йшла спати й раділа, що після роботи й візиту до Павела мені не треба