Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Метью пив твою кров? — різко спитав Філіп, ковзнувши поглядом по моїх передпліччях.

У відповідь я підняла догори ліву руку. М’яке полотно скотилося вниз до плеча, оголивши нерівний шрам на внутрішній поверхні мого ліктя. Я навіть зробила надріз, щоб Метью було легше пити.

— Де ще? — спитав Філіп, перевівши свій уважний погляд мені на торс.

Другою рукою я оголила собі шию. Там рана була глибшою, але її зробив сам вампір, і тому шрам вийшов значно акуратнішим.

— Ну ти й дурепа! Дозволила очманілому маньясангу попити твоєї крові не лише з руки, а й із шиї! — отетеріло мовив Філіп. — Угода забороняє маньясангу пити кров відьом та демонів. Тобі ніколи не звільнитися від Метью, неважливо — спатиме він з тобою чи ні.

— Метью знає, що я ніколи не покину його.

— Покинеш — і це однозначно. Одного дня твоє життя на цій землі добіжить кінця, і тобі доведеться здійснити свою завершальну подорож до потойбічного світу. А Метью, щоб не сумувати, теж захоче піти за тобою стежиною смерті. — У мене чомусь не виникло сумнівів стосовно правдивості цього пророцтва.

Одного разу мати Метью вже розповідала мені історію його створення: про те, як він упав з риштування, зводячи стіни для сільської церкви. Навіть коли я почула цю історію вперше, у мене з’явився сумнів: а чи не намагався Метью скінчити життя самогубством через смерть коханої дружини Бланки та сина Лукаса?

— Шкода, що Метью християнин. Його Богові все мало. Він ніяк не задовольниться.

— Чому? — спитала я, ошелешена несподіваною зміною теми.

— Коли ти або я робимо щось негарне, то зводимо рахунки з божествами — і живемо собі далі, сподіваючись, що в майбутньому станемо кращими. А син Ізабо зізнається у своїх гріхах і розкаюється — знову і знову: за своє життя, за те, ким він є, за те, що зробив. Він завжди дивиться назад, і цьому немає кінця.

— Це тому, що Метью — чоловік сильної віри, Філіпе. — У житті Метью було духовне осердя, яке мало значний вплив на його ставлення до науки та смерті.

— Хто — Метью? — спитав Філіп так, наче не повірив власним вухам. — Та в ньому віри менше, аніж у будь-кому, кого я знав. Усе, що він має, — це вірування, а це дещо вельми відмінне від віри і залежить від голови, а не від серця. Метью завжди мав гострий розум, здатний оперувати такими абстракціями, як Бог. Саме завдяки цій обставині він і зміг примиритися з тим, ким він став після того, як Ізабо зробила його одним із членів нашої родини. У кожного маньясанга це відбувається по-своєму. Мої сини обрали інші шляхи: війну, кохання, парування та надбання багатств. Але для Метью ідеї завжди важили найбільше.

— Вони й зараз важать для нього найбільше, — тихо мовила я.

— Але ідеї далеко не завжди бувають достатньо сильними, щоб забезпечити підґрунтя для хоробрості, підштовхнути до неї. Вони не завжди дають надію на краще майбутнє. — Обличчя Філіпа стало задумливим. — Ти недостатньо добре знаєш свого чоловіка.

— Звісно, я його не знаю так добре, як ви. Ми — відьма та вампір, які кохають один одного, хоча нам це забороняють. Угода забороняє нам публічно залицятися і прогулюватися під місячним сяйвом. — Мій голос зазвучав гучніше й емоційніше. — Поза межами цих чотирьох стін я не можу ані за руку його взяти, ані обличчя торкнутися через страх, що нас хтось помітить і його за це покарають.

— Десь посеред дня Метью ходить до сільської церкви, а тобі каже, що пішов шукати твою книжку. Він і сьогодні туди пішов. Можеш за ним одного дня простежити. Раптом це дасть тобі змогу краще його пізнати.

У понеділок об одинадцятій ранку я пішла до церкви, сподіваючись, що там нікого немає. Але, як і казав мені Філіп, там був Метью.

Він не міг не почути, як за мною зачинилися важкі двері, не міг не почути відлуння моїх кроків, коли я ступила на долівку, але не обернувся, залишившись стояти навколішки якраз праворуч від вівтаря. Попри холодну погоду, на Метью була легенька лляна сорочка, бриджі, панчохи та черевики. Я змерзла від одного лише погляду на нього і міцніше закуталася в накидку.

— Твій батько сказав, що я знайду тебе тут, — лунко сказала я у порожньому просторі приміщення.

У цій церкві я опинилася вперше і тому з цікавістю озирнулася довкола. Як і багато релігійних споруд у цій частині Франції, церква Сен-Люсьєн була старовинною навіть у 1590 році. Її прості лінії цілковито відрізнялися від стрімкої висоти і мереживної кам’яної кладки готичних соборів. Широку арку, що відділяла апсиду від нефа, оточували яскраві фрески. Вони прикрашали також кам’яні пояси над аркадами під високими вікнами в горішній частині стін. Більшість цих вікон давали волю стихіям, хоча хтось зробив несміливу спробу засклити ті з них, що розташовувалися найближче до дверей. Гострий дах тримався на перехрещених товстих брусах, що свідчило про неабияку майстерність теслярів та каменярів.

Коли я вперше побувала в Старій Хижці, будинок Метью нагадав мені його самого. Його особистість проявлялася й тут — у геометричних фігурах брусів та бездоганно розташованих арках, що перекривали обшир між колонами.

— Ти сам побудував її.

— Частково. — Метью підняв очі до вигнутої апсиди з її образом Христа на троні з піднятою рукою і готового відправляти Своє правосуддя. — Здебільшого неф. Апсиду завершили, коли мене… не було.

Над правим плечем виднівся якийсь святий із зосередженим суворим обличчям. Його очі строго дивилися на мене. У руках він тримав теслярський трикутник та білу лілею з довгим стеблом. То був Йосип — чоловік, котрий без зайвих запитань покірливо взяв собі дружиною вагітну діву.

— Нам треба поговорити, Метью, — мовила я, іще раз оглянувши церкву. Можемо поговорити в шато. Бо тут немає де сісти. — Церковні лави ніколи не здавалися мені комфортними, доки я не увійшла до церкви, де їх просто не було.

— Церкви будували не для комфорту, — зауважив Метью.

— Звісно, що ні. Але вселити у прихожан відчуття власної нікчемності було не єдиною метою, з якою вони будувалися. — Я стала ретельно роздивлятися фрески. Якщо, за словами Філіпа, віра та надія тісно перепліталися між собою, то тут мало бути