read-books.club » Фентезі » Шмагія 📚 - Українською

Читати книгу - "Шмагія"

171
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Шмагія" автора Генрі Лайон Олді. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 51 52 53 ... 83
Перейти на сторінку:
від основної, зрозуміло, роботи.

– А ось і я, майстре Андреа! Зараз годувати вас будемо!

Цетинка протиснулася в двері з величезною таріллю, що виконувала роль таці. Парували, притискаючись боками одне до одного, різноманітні горщички, чашечки й мисочки. На жаль, запахи їстівного, завдяки відкритому вікну, майже розчинялися в панівних фарбувально-шкіряних ароматах.

У стражденного потекла слинка й заклало носа.

Дівиця квочкою заквоктала навколо «хворого», розставляючи посуд, підбиваючи подушку й підтикаючи ковдру. Далі вона рішуче взялася годувати Мускулюса з ложечки. Слабкі спроби опору й прояви самостійності були відразу припинені. Андре влаштувався в ліжку та ковтав протертий супчик із курятиною, сьорбав рідку кашку, пив теплий морс, блаженно мружився, викликаючи заздрощі сивого котяри Косяка, що видерся на підвіконня, й був щасливий. Усе добре. Все просто чудово! Настільки чудово, що довго це тривати ніяк не може.

А тому, братику, поспішай насолодитися кожною миттю спокою, поки чергове лихо шукає тебе на вулицях Ятриці.

– Ще чого-небудь принести?

– Ох, голубонько! Спасибі. Нагодували досхочу.

– Ну, тоді відпочивайте. Я б із вами посиділа, але мені до матусі треба.

– Годі, Цетинко! Навіщо зі мною сидіти? Я здоровий, як віл.

– Аякже, віл! Наші шибайгололви будь-якого бугая розмовами в могилу зведуть…

– Якщо бажаєте, я посиджу з майстром чаклуном.

У дверях стояла руда відьма Меліс Лімісдейл. Заплакана? Навряд чи. Хіба що на обличчі залягли скорботні складки, яких раніше чаклун не помічав. І зморщечки вперті позначилися різкіше, виразніше: від крил носа до кутиків рота. Ще поміж брів, на зразок знака Альгіз, руни пасивного захисту. Потьмяніла зелень погляду: не смарагд, а патина на мідному кілечку. Начистити крейдою, вона й зійде, тільки де її взяти, крейди тієї?!

– Ну… якщо майстер Андреа не заперечує…

Ти ба! У Цетинки, видно, запал згас. Чи він із самого початку на самих лише мужиків діяв? Бабине літо, святий день… Майстер Андреа не заперечував. Відьма перечекала, поки затихнуть на сходах кроки дівчини, – зараз кривенька спускалася тихенько, навшпиньки, – лише по тому кособоко, з побоюванням присіла на стілець. Знаменитий стілець, де раніше сидів Леонард Швелер, а пізніше – Фортунат Цвях. Помовчала, дивлячись у підлогу. Нервово хруснула пальцями.

З дитячою безпорадністю глянула на малефіка:

– Мені страшно, пане. Вам зле, ви стомилися, а мені страшно. Ось, зголосилася посидіти з людиною після непритомності, а насправді прийшла виговоритися. Я стерво, так?

Мускулюс ледь устиг обсмикнути себе, щоб не відповісти улюбленою фразою психей-найманок: «Бажаєте поговорити про це?» І відгукнувся цілком щиро:

– Може, й стерво, але не тепер. Давайте дивуватися разом. Знаєте, я з задоволенням складу вам компанію…

Промінь блукав по стіні. Бавився, викреслюючи на тиньку слова рудої відьми. Золоті, тяжкі слова.

– Ні, пане. Задоволення не обіцяю. Пригадуєте, ви в мене про Їжачу Рукавицю цікавилися? Що там було п’ять років тому… А я вам про двох чарівників зі смолоскипами відповідала. Пригадуєте?

– Збрехали?

– На третину.

– В якому змісті?!

– У звичайному. Двоє чарівників – чиста правда. Тільки був і третій. Наш спільний приятель, Фортунат Цвях.

Промінчик здригнувся, зробив хвацького викрутаса на імені венатора та приготувався записувати далі. Смішно: п’яти років наче й не було. Пиши, братику, спочатку.

Ось, наприклад, про дівчинку.

* * *

…Дівчинка приречено дивилася в землю. Худенька, в жовтій сукенці, що тріпотіла на вітрі, вона нагадувала курча серед шулік. Руки дитини колихнулися водоростями в річці, зажили власним життям. Пальці тягли, смикали, зв’язували, рвали, плели мережива. Сталеві, колючі тенета. З таких комір-жабо вив’язувати засудженим до страти.

– Прокляття! Він зачув!

– Хто?

– Маг трону…

– Серпанок! Швидко! Допоможіть мені!

Повітря налилося аспідною чорнотою, вуха заклало. Буревій поривом задув і порозкидав навсібіч смолоскипи, що кричали пташиними голосами. Жовток сонця зварився круто. Налягла задушлива, беззоряна ніч. Відьма ще встигла побачити, як переможно, з дорослою зловтіхою посміхнулася дівчинка, зробила крок – і нема! Гадюкою, тягучим холодцем, рідкою смолою ви-пливаючи за бар’єр, що завалився під ударом…

Свідомість поверталася кружним шляхом, через далекі острови й екзотичні країни. Хворобливі поштовхи. Плювки сірої імли з вугільних глибин небуття. Ніщо, в якому нічого не видно. Каламуть. Тіні. Згущаються, набувають форми. Звуки. Чому так голосно? Голова розколюється! Тихіше, тихіше… Що стукає? Що хрипить – надсадно, страшно?!

Стукало серце. І кров у скронях. Виходить, жива. Чи надовго? Здавалося, відьму старанно зжували на кашку, немов листя лихоманного ворсистелю для примочки. Ось, виплюнули. Розмазали, розтерли. Мозок потрясало лавиною, що сходила з гір, суглоби рипіли, мов тріснуті жорна.

І все-таки встала. Рачки.

Озирнулася.

Нікого. Кидається по галявині вітер, плутається в шпичаках ожинника. На волю проситься. Шарпає дві купи ганчір’я. Ні, три. Ні дівчинки-мучениці, ні чарівників-мучителів. Ганчір’я безсловесне, лахміття. Грайся, вітре, не шкода. Ядвіга! Де Ядвіга? Нога. Знайома. Стирчить із кущів. Далеко до ноги, до знайомої. Цілих сім кроків. Або навіть вісім. Земля гойдається, мов палуба, намагається скинути в морську безодню. Ніколи раніше не плавала на кораблі. Ось воно як, виявляється. Припливли. Вставай, Ядвіго. Ходімо звідси. Чого ж ти? Я встала, й ти зможеш. Мені тебе не допхати! Товста ти. Важка.

Плаче. Хтось плаче. Дитина. Зовсім маленька. На галявині. Овал Небес, як не хочеться повертатися! А він плаче. Хоч би здох, чи що… гаразд, не кричи…

Спочатку Меліс побачила це. Перекручені джгутом рештки, де дитинство й старість, юність і зрілість з’єдналися в смерті, перетекли одне в одне, сполучаючись дивовижним мезальянсом. Її знудило. Полегшало. А, ось ти де! Дитина лежала, заплутавшись у складках лілового плаща, наполовину схована під купою іншого одягу. Хлопчик. Місяців шість-сім. З вигляду цілком здоровий. Репетує, сукає ніжками. Холодно йому, самотньо. Їсти, напевне, хоче. Давай-но, йди на ручки. І плащ візьмемо – не голим же тебе нести… А Ядвіга? Двох не допхати, хоч трісни. Ясю й мужик не кожен допхає.

Вічний Мандрівцю, як же кепсько все!

– Я розумію вас, люба. Повірте, якщо хтось вас і зрозуміє, то це я. Траплялися в мене схожі історії…

– Ох, майстре Андреа! Донині як згадаю – острах бере…

Вона тягла їх двох через Фільчин Бір. Немов кінь-ваговоз, на останньому подиху. Впряглась у волока з суків, зв’язаних ганчір’ям і чужими поясами. Побачила власний дім на пагорбку, зрозуміла, що дійшла, й сили полишили нещасну.

Провал. Без пам’яті.

Отямилася в хатині. На підлозі. Поруч – Ядвіга. Дихає, але без тями. Біля столу, згорнутий клубком, лежав чоловік років п’ятдесяти. У ліловому плащі. З-під плаща безглуздо стирчали босі стопи. Це він молодиць сюди доволок, не інакше. І звалився, ніби мертвий. Чого? Міцний, начебто, чоловік, не старий іще… Дитина!

1 ... 51 52 53 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шмагія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шмагія"