Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

Кремезний велетень Ярослав Навотний не поспішав відповідати.

Повернувся до дверей. Вийняв ключ, який у його пальцях загубився й зник із очей, поклав у кишеню пальта. Потерши руки, знову пройшов до столу. Не питаючи дозволу, вилив залишки наливки у перший-ліпший келишок, котрий побачив. Сам не пив — поставив перед Климом.

Так урочисто шахісти просувають пішака на останню клітинку протилежного поля: він вийшов у ферзі, перемога.

— Ви вже помилилися один раз.

— Це й збило з пантелику, — Кошовий не торкнувся чарки. — Щоправда, дізнавшись багато нового про панну Божену, почав переглядати свої висновки. Вбити отак із ревнощів — ні, не про вас. Знищити ворожого агента, з усієї люті трощити їй голову — це більше на вас схоже. Але потім я подивився на ситуацію під іншим кутом. Уявив її навпаки.

— Тобто?

Клим підвівся, поставив стілець між собою та Навотним, розділивши територію навпіл.

Дотепер говорив російською, зараз перейшов на польську.

— Ви говорили — Божена сама прийшла до вас, попросила допомоги. Нібито покаялася. Попросила пробачення. Нагадала про ваші з нею короткі, проте бурхливі стосунки. Все могло бути навпаки. Аби вона не працювала на австрійську розвідку, жила собі, як більшість молодих містянок, напевне шукала б спосіб продавати себе. Ніхто б її не засудив. Тільки ви їй не потрібні, Навотний. Вона була треба вам. І це ви прийшли до неї. Пропонувати себе.

— Цікаво.

Навотний підхопив польську автоматично, за вродженою звичкою, набутою через життя в багатомовному місті.

— Зараз піде ще цікавіше, — Кошовий поступово заводився. — До цього ми ще повернемося. Давайте зараз від припущень перейдемо до доведених фактів. Таких, як рецепт, — він запхав папірець у кишеню штанів. — Речовий доказ. Знаєте, чому доктор Легейда розказав вам про мій прихід? Бо я його про це попросив. Учора. Особисто. Ви мали знати: в мене є проти вас серйозна зброя. Хочете ще? Прошу дуже. Так само на моє прохання люди Єжи Тими стежили за вами. Так виявили, де мешкає жінка, якою ви опікуєтесь і яка підтвердила капітанові Зубову ваше алібі на час убивства Божени. У вас не надто багате особисте життя, з відомих нам обом причин. Жінку звуть Уляна Поклонська, і запитував у неї не я — Тима. Він не залякував, бо з тим же успіхом її міг залякати й капітан Зубов, допитуючи в контррозвідці. Пані Уляна залежить від вас, Навотний. Не від вашої місії, саме від вас. Ви змогли стати для неї єдиним благодійником, а вона догоджала, як могла. Знаєте, що ви огидні пані Уляні?

— Знаю, — відповідь прозвучала на диво спокійно.

— Тим більше, що вона розуміє своє становище. Опинилася в повній залежності від вас. Під час війни. В місті, на яке насунувся холод і впевнено насувається голод. Пані Уляна теж має гордість, якої ви не хочете помічати. Тима підготував ґрунт. Потім її провідала Магда Богданович. Не забувайте: пані Магда свого часу займалася благодійністю, й то досить успішно. Тож уміє говорити з такими людьми.

Навотний засопів.

— Чекайте... Магда Богданович... Вона ж була тут, пішла... Вона знає про...

Він замовк, Кошовий підхопив.

— Про ваші труднощі з жінками в ліжку? Та знає. Пані Уляна не розкаже такого чужим мужчинам, не та порода. Але пані Магді повідала, що змушена робити для того, аби ви хоч трошки відчули себе чоловіком. Точніше — повернули собі все. Вона жаліє вас насправді. Бо знає причину. Ви їй поскаржились на життя, Навотний. Попередня пасія вас не зрозуміла.

Велетень стиснув кулаки.

— Припиніть. Досить. Закрийте пельку.

— Тут нема сторонніх. Тут взагалі нікого нема.

— Бо ви натякнули — хочете перемовин! І Магда з вами в змові! Всі інші пішли! Ви таки майстер подібних вистав, Кошовий! Навчилися у своєї Басі? Брали уроки акторської майстерності?

Клим скреготнув зубами, насилу втримавшись, аби не затопити Навотному в пику й усе зіпсувати.

— Ми почнемо спочатку, — вичавив натомість. — У вас фальшиве алібі. Його забезпечила жінка, котра залежить від вас і на яку ви маєте вплив. Ви спершу попросили її про це. Потім прийшли до Божени й убили її. Не навпаки. Отже, ви задумали вбивство наперед. Не так вийшло, як із Платовим. Є свідок і докази того, що ви особисто вбили двох людей. Молоду жінку, яка працювала на розвідку держави, ненависної вам. І офіцера армії держави, яку ви обожнюєте. Знають про це двоє, я та пані Магда. І щось у всьому цьому пішло не так.

— Чого ви хочете?

— Правди, Навотний. Я не знаю мотиву. Здогадатися можу. Проте нема часу й бажання сушити собі голову.

— Грошей вам не треба?

Сіпнулося віко.

Кошового раптом осяяло.

— А у вас нема! У вас нічого нема. Крім дивної, зовсім не раціональної віри в те, що Росія сюди прийде й наведе тут порядки, які вам до вподоби. Роман Данилевич дістав сильний нервовий стрес, бо постраждав за віру, царя і вітчизну. Змушений був кинути тут усе заради великої російської ідеї. Має замість почестей та преференцій паршиву службу писаря в магістраті. А Зенон Химич? Поки боровся за єдину й неподільну Росію, за об'єднання всіх братів по слов'янський крові, його діяльність мала якесь значення. Він відчував себе корисною людиною. А нині, коли ніби домігся свого й зустрів царську владу хлібом-сіллю, зробився корисним ідіотом. Тепер усе, за що він свого часу заплатив свободою, перетворилося для нього, як каже пан Тима, на фук.

Задля кращого ефекту Клим пурхнув губами, зобразивши непристойний звук.

— Для чого ви зараз на мене все це вивалили?

Чулося, Навотному нецікаво. Він лиш тягне час. Та Кошовий прийняв гру.

— Бо ви те саме переживаєте. Ви ніхто. Ніхто, — Клим повторив по складах. — Такий самий фук, як Химич, Данилевич, інші русофіли, котрі дочекалися, чого хотіли, й опинилися на узбіччі. Ви мали великі плани. Ви будували прожекти, прагнули господарювати тут. Вважали себе ледь не намісниками, вже подумки втілювали мрії в життя, керували спільнотами, облаштовували світ, завойовували його. Але вам указали на місце, яке ви займаєте. Кажу зараз і про всю вашу спільноту, й про вас конкретно. У підсумку спіймали облизня.

— Ви тішитесь?

— Швидше так. Непряме підтвердження тому: коли ви почали писати доноси на нас, так званих мазепинців, нікому за це георгіївських хрестів не давали. Контррозвідка сприймала вашу кляузу на мене,