Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Мені не треба віра, — відрізав він. — Мої справи скажуть за мене. Це єдине, що має сенс у цьому бардаку.

Герман нахилився вперед, його голос став тихішим, але важчим.

— Ти не просто воїн, Макс, — сказав він, підбираючи слова. — У тобі є щось більше. Ти не тільки виживаєш — ти піклуєшся. Допомагаєш, коли інші плюнули б.

Максим хмикнув, його усмішка була самоіронічною.

— Піклуєшся? — перепитав він. — Не заливай! Я просто тягну себе через цей хаос. Якщо когось витягнув — то по дорозі чи на завданні. Не роби з цього подвиг.

— Та в тім і штука! — наполіг Герман, його очі блиснули. — Щоразу, коли ти ризикуєш собою заради когось, ти не просто боєць. Ти захисник. Ти надихаєш, навіть якщо не бачиш цього. Люди вже гудять про тебе.

Максим завмер. Слова Германа вдарили — не те щоб повірив, але щось всередині здригнулось.

— Я не хочу бути тим, ким мене бачать, — тихо сказав він. — Тим ким я не є. Мені треба вижити, і все.

Герман усміхнувся, відчуваючи, що пробивається крізь його броню.

— Розумію, — відповів він. — Але це не тільки про тебе. Це про нас усіх. Про світ, який ми тримаємо. Коли ти витягуєш когось із тунелю, хіба не бачиш у їхніх очах, що ти — частина більшого?

Максим опустив погляд на амулет, його відблиск мерехтів у тьмяному світлі бару. Щось у грудях стиснулось — не від слів, а від спогаду про тих, кого він тягнув за собою.

— Може, й так, — буркнув він. — Але це не просто, як ти кажеш.

Герман відкинувся назад, його усмішка стала теплішою.

— Нічого простого в Пустоті немає, — сказав він. — Але ти вже на цьому шляху. Просто ще не врубав, наскільки ти нам потрібен.

Максим хмикнув, його цинізм згас, поступившись задумливості.

— Може, — кинув він тихо, але додав із сарказмом: — Тільки не називай мене героєм. Занадто пафосно для того, що ми тут робимо.

Герман засміявся, його рука лягла на стійку.

— Герой, кажеш? — перепитав він, іронія блиснула в голосі. — Та ні, Макс. Ти просто не здався. Борешся. І коли час прийде, сам побачиш, що ці твої "дрібниці" — не дрібниці.

Максим глянув на нього, його брова смикнулась.

— Триматись на краю — це не геройство, — буркнув він. — Це просто… життя.

— А для когось — більше, — відрізав Герман, його тон став твердим. — Ти не здавився, коли інші б здались. І це вже щось.

Слова Германа про "героя" гуділи в голові, але він лише хмикнув, відмахнувшись від пафосу. Герман, однак, не здавався — відкинувся на стільці, його очі блиснули наполегливістю.

— Ти можеш скільки завгодно огризатись, Макс, — сказав він, голос став твердішим, — але я бачив, що ти робиш. Не раз. Ти не просто виживаєш — ти віддаєш себе повністю, коли треба когось витягти.

Максим скривився, його брова смикнулась угору.

— Та ну, перестань, — буркнув він, цинізм прорвався. — Я не рятівник у сяючих обладунках. Роблю, що можу, і все.

Герман нахилився вперед, його тон став різким, але дружнім.

— Ага, "роблю, що можу", — повторив він із легкою іронією. — Пам’ятаєш тунелі під Палацом Спорту? Нещодавно ж було. Ми з тобою, Арсен, Діма — монстри лізли з усіх щілин, "Альфа" тиснула ззаду. Діма вивихнув ногу, лежав, як мішок, а ти що зробив?

Максим зітхнув, його пальці стиснули чарку.

— Тягнув його, — буркнув він. — І що? Залишити його там не варіант був.

— Не варіант, кажеш? — Герман хмикнув, його очі звузились. — Ти під кулі поліз, Макс. А монстр мало руку тобі не відгриз, а ти все одно тягнув Діму, хоч сам ледве йшов.

Максим відмахнувся, але його погляд став неспокійним.

— То й що? — кинув він. — Хтось мав це зробити. Не стояти ж і дивитись як ви тоді

Герман усміхнувся, його голос став важчим, ніби вбивав цвяхи.

— А пам’ятаєш той рейд до Форту, коли ви з пацанами нарвались на Виродків? Ти про нього не розповідав, але я чув від інших. Двоє твоїх застрягли в заваленому тунелі, а ти повернувся за ними. Один із них — пацан, ледве на ногах стояв, а ти його на собі тягнув через півкілометра смороду й іржі.

Максим стиснув губи, його цинізм зіткнувся з фактами.

— Бо інакше б здохли, — буркнув він тихо. — Не геройство це, а здоровий глузд.

— Здоровий глузд? — перепитав Герман, його усмішка стала ширшою. — Ти віддаєш себе, Макс, навіть коли не хочеш цього показувати. У метро ти спершу огризався, що Діму тягти — не твоя справа, а потім ліз під той вогонь, ніби він тебе не бере. Ти можеш скільки завгодно казати, що це "не геройство", але люди живі завдяки тобі.

Він глянув на Германа, його очі блиснули — не згодою, а сумнівом.

— Я... Гер я не такий як ти кажешь, — промовив він тихо, голос став глухим. — Я просто… робив, що треба.

— Отож-бо, — відрізав Герман, його тон став теплішим, але твердим. — Ти робиш, що треба, коли інші б здались. І не раз, Макс. Ти витягуєш людей із пекла, віддаєш усе — кров, нерви, сили. Це не просто виживання. Це те, що робить тебе героєм, хочеш ти того чи ні.