Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

— Що ви, це просто банальний жест ввічливості з боку гостя, не більше. Візьміть його собі, — додала я, намагаючись позбутися нагадування.

 — Дякую, але якщо ви передумаєте, то одразу скажіть, — медсестра обережно взяла квіти, немов найцінніший скарб, і вже попрямувала до дверей, а я раптом згадала, чому її кликала, і мої надії на зустріч з мамою знову спалахнули, як вогник у темряві.

— Я б хотіла поговорити зі своєю матір’ю та чоловіком. Вони нещодавно заходили, — сказала я, і мій голос наповнився тривогою. — Ви б не могли їх покликати? — запитала я, сподіваючись на диво.

— Але в коридорі нікого немає, — відповіла вона спокійно, наче читала наперед написаний сценарій. — Лікар наказав сьогодні більше нікого до вас не пускати, щоб вас не перевтомлювати, — додала вона, і в її голосі не було жодного співчуття. — Зараз принесуть вечерю, а через годину вам поміряють тиск та зроблять укол, — з цими словами, наче легка пташка, щаслива дівчина вийшла з палати, а її посмішка, як насмішка, залишилася висіти у повітрі.