Читати книгу - "Небезпека у лісі! {новий дім}, Страгозорый "

     Ну ось, ніби й все.

     Зовсім недавно я перед тим, як усі попрокидалися, розклав записки, які повинні вивести моїх друзів з цієї будівлі й «змусити» якийсь час блукати по «верхньому світу». Також я поряд з ними залишив одну таку, написавши, наче я побачив одну таку і що вже почав шукати відповіді на питання. За ідеєю, вони не повинні були шукати мене.

     Також на записці я сказав, що Жоррг пішов зі мною, вирішивши їх не чекати, бо хотів, щоб якщо що, я не постраждав. Та й до того ж, якщо щось треба буде нести, ми разом зможемо це зробити краще, ніж я один. Це повинно було не дати їм зрозуміти, що я сам хочу все шукати, а Жоррг зараз лежить мертвий внизу дири.

     Так воно й було.

      Прокинувшись, вони побачили записку - мене не побачили, бо я тоді слідкував за ними з тіней, - і після швидкого сніданку та переговорів вони вирішили йти теж шукати відповіді на питання та якісь підказки, куди рухатися далі. Вже добре. Це зменшить ризик.

     До них підходити я боявся. Боявся, що радіація, яка може прокинутися в мені будь якої миті й почати діяти, може якось перекинутися на них, і вони, як і я, стануть такими ж потворними в майбутньому. Та і змушувати їх ризикувати через те, що я сам натворив тоді забрівши туди, куди мене зовсім не просили я не міг. Треба з цим усім розбиратися самому.

     Коли вони нарешті пішли, я почав діяти. Спробував знайти те, що ми увесь цей час так довго шукали - зброю проти Тягарів.

     Зайшов до великої кімнати, у якій ми ще ніколи не були. Здавалось, тут було темніше, ніж в інших кімнатах, тому мені треба було вдивлятися у цю темряву, щоб хоч якось щось роздивитися.

     Спочатку йшов доволі довго вперед, інколи зупиняючись, щоб придивитись до підлоги й побачити те, що на ньому лежить. А то буде погано, якщо я на щось наступлю. Радіації мені вже вистачає. Сподіваюсь, що вона мене не вб'є, хоч і залишить мутантом на все життя...

    Мене насторожує ця тиша. Таке відчуття, що тут взагалі нічого живого не було вже як мінімум років п'ятдесят, якщо не більше - хоча, може, насправді так і є.

    Але буквально через декілька секунд, коли я пройшов трохи далі, почув шурхіт. При цьому мені здалось, що той, хто пройшов зараз десь там, у мороці, не намагається якось сховатися, а лиш грається зі мною, показує, що зараз у цій темряві я безпораден перед ним. Особливо коли не знаю, де і що знаходиться.

     Схопивши якусь палицю з підлоги, я швидко запалив її. Очі швидко заметались туди-сюди, коли я намагався побачити того, хто спробував мене налякати лиш якимись шерехами у темряві.

     І перше, що я побачив - дивне обличчя, яке віддалено було схоже на обличча людини. Воно, скажу чесно, було досить потворним, наче той, хто робив цю дивну ляльку майже в розмір дорослого гібрида, робив її для театру жахів, при цьому особливо не заморочуючись над нею.

     Озирнувся по сторонах. Довкола мене було багато таких потворних ляльок різних розмірів, які пропалювали мене поглядом - хтось одним оком, бо друге випало, хтось обома, бо пощастило, що ще збереглись. А комусь взагалі не пощастило, і він залишився без очей, але всеодно вирішив познущатися наді мною, дивлячись саме на мене.

     Ну і гидота... Якби не уся ця атмосфера довкола, і ляльки не здавались би при денному світлі такими страшними, вони б точно зайняли перше місце в конкурсі самої потворної роботи. І хто взагалі усе це робив? Якому «генію» подібне прийшло до голови? 

— Я чекав тебе. - Різко сказав хтось і я озирнувся, легенько здригнувшись від неочікуваності.

    Він сидів на виступі, дивлячись темними очима на мене. Його кігті шарпали під собою каміння, видаючи ледь чутний, але неприємний звук. Здавалось, у нього були неприродно довгі кістки в деяких місцях, через що вони прорвали шкіру, і зараз виднілись на його плечах і ліктях. Але скоріше, це було лиш білі шипи.

— Чиє тіло ти зайняв зараз? - Прогарчав я, роздивляючись його.

— Ну чому одразу тіло? - Запитав той, і розгорнувши крила, підлетів до мене, а я вже приготувався до атаки.

     Але не можна було так швидко на нього нападати. Неможна його провокувати раніше потрібного часу. Хай він сам на мене нападе. Тоді у мене буде підтвердження того, що він сам напав на мене.

     Тим часом Тягар особливо не поспішав нападати. Він повільно приземлився поряд і подивився знову на мене, згорнувши крила. Поряд з ним я був наче якийсь таракан. Він був мабуть більший за Озіра, який і без того був дуже великим.

— Який же ти великий! - Сказав той з легкою усмішкою в голосі. - Але не більший, ніж Озір, що вже про мене казати.

    Він знав тирана? Звідки?

— О так, звісно ти здивований. Я був знайомий з ним ще до того, як він почав захоплювати владу. Саме я підсунув йому ту квітку, сказавши, що вона зробить його безсмертним. І все ж, зробила.

    У голові потихеньку почав складатися пазл. Тягар дав Озіру квітку, мабуть прикинувшись у той час звичайним гібридом, а той і повірив йому. Тоді квітка явно спрацювала доволі швидко, якщо вже через декілька годин Озір прийшов сам не свій додому після полювання. Але як так? Чому Тягар тоді міг бути «активним»? Невже його у той час тоді до когось приставили? Може, це був Озір, якому Тягар вирішив помститися, трохи «погравшись» та подивившись на те, що вийде з його подібного експерименту.

— Озір був досить непоганим гібридом з великими амбіціями та планами на майбутнє. - Тягар начав повільно ходити туди-сюди. - Але його постійно змушували знову лягати на дно, не даючи піднятися догори, щоб дати вдихнути трохи повітря. Я допоміг йому трохи в цій проблемі, давши шанс.

— Скоріше, палки в колеса вставляв. - Кинув я, слідкуючи за Тягарем.

    Треба не дати йому можливість застати мене зненацька. Усередині я, здавалось би, напружився ще сильніше, коли він зупинився напроти мене.

— Знаєш, я довго шукав тебе. 

     Шукав? Мене? Нащо? Чорт, я починаю все сильніше плутатися в усьому цьому...