Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Я прибрав у нашій гостьовій кімнаті, — сказав Бен. — Як випус­тять тебе з цього шпиталю, то приходь, живи у нас.

Усмішка дівчини тут і зів’яла.

— Я, власне, не бачу такого розвитку подій.

— Ні! — заперечив їй брат. — Тут ніяких заперечень не може бути! Я ж тобі з самого початку говорив, що Інніс-Шелловз — то небезпечне місце! Надто для самотньої дівчини. Якби Алекс не прийшов тобі на порятунок...

— Та навряд чи я справді когось порятував, — самокритично уточнив Алекс, але Бен тільки набурмосився і таки договорив своє речення.

— ...то тебе могли б і вбити. Як не щось ще гірше.

— Щось гірше, ніж убили б? — перепитала Боббі.

— Та сама тямиш, про що я.

Боббі нахилилася вперед, спершись ліктями на коліна.

— Ну, тямлю, про що ти, але я певна: це теж дурня. В Інніс-Шелловз мені загрожує не більша небезпека, ніж коли б я жила десь вище у Бріч-Кенді.

— І як у тебе язик повертається отаке казати? — обурився братик Бен, аж спідня щелепа випнулася йому наперед. — Та після того, що ти допіру пройшла, як ти можеш не бачити очевидного: що...

Тут Алекс чемно бочком-бочком та й до дверей. Боббі вловила його погляд і подарувала Алексові коротку, але промовисту усмішку. «Вибач! І дякую! Хай як брат піде, ми з тобою поговоримо про важливе». Алекс кивнув головою і вийшов у коридор, усе ще чуючи деркотливе, мов дзижчання пилки-циркулярки, перемовляння брата й сестри.

А як добувся до свого лікарняного ліжка, там уже чекала на нього поліція, і цього разу його свідчення було принаймні доладне. Хай навіть і не висвітлив деяких залаштункових як і чому.

***

Здебільшого на кораблях довгих маршрутів поняття «родина» сприймалось як така собі метафора. То тут, то там, то тепер, то в четвер траплявся гурт кревно споріднених людей, але то чи не завжди бували поясани. На військових та корпоративних літальних апаратах подибувалися іноді жменьки подружніх пар, а щоб іще й з дитям — і того рідше. Траплялося, що на одному й тому ж кораблі разом опинялися брати-сестри в перших чи других. Але то все були винятки, а правило проголошувало: сім’я — то є спосіб домовлятися про спільні потреби. Про потребу дружби, потребу інтимності, потребу спілкування людей з людьми, і це так глибоко вросло в наш геном, що будь-хто без такого здавався ніби вже й не зовсім людиною. Саме товариськість у ширшому сенсі слова як такий собі синонім вірності була сильніша за ідею, яку відлунювала.

Алексів досвід справжньої родини — кревних родичів — скидався радше на список розсилки, де ніби й купа підписників, а спитати, навіщо їм то взагалі треба — ніхто до пуття не знає. Він любив своїх батьків, поки ті були живі, а по тому, як померли, досі любив пам’ять про них. Його кузени й кузини завжди були раді його бачити, й він радів їхньому товариству, тішився, коли вони його вітали. Ставши свідком зустрічі Боббі зі своїм братом та відчувши, навіть за ту коротку хвилю, як безнадійно не сходяться вони характерами, Алекс і ще дещо збагнув.

Мати може любити рідну дочку дужче, ніж саме життя, як розповідають про це бувальщини, а може й зненавидіти, мов яку ворогиню. Або може бути і все це вкупі. А сестра з братом можуть гарно мирити поміж себе, чи смертельно ненавидіти одне одного, а чи байдуже минати одне одного, але відчуваючи при цьому, як їм обом від цього незатишно на душі.

Отож якщо справжні стосунки між кревними родичами могли означати бодай щось із зазначеного вище, то, либонь, родина — це завжди метафора, образ такий?

Він усе ще був у таких думках, коли добувся до помешкання своєї кузини Мінь. Вся її родина — двоє кревних хлопчиків та дів­чинка, яку вони з чоловіком усиновили-вдочерили, — якраз сиділи за обіднім столом, і мали на обід рибу з локшиною. Всі радо привітали Алекса, бо знали його, бо потерпали за нього з його ранами, а отже — любили його. То й він посидів трохи з ними за столом, жартуючи та розказуючи про той напад і його наслідки, мов про якесь дрібне непорозуміння, але те, що хотів зробити, він таки зробив, і то так скоро, як тільки дозволяло йому чуття етикету: вибачився й подався до відведеної йому гостьової кімнати.

А там на нього чекало повідомлення з «Росинанта». Від Голдена. Дивно, але й ті добре знані сині очі, й розчухрана каштанова чуприна сприйнялися ним як щось недоречне. То в Алекса було таке відчуття, ніби частина його все ще мандрує до рідного корабля, а він чудується: як це так, що ще не весь він там?

— Вітаю, Алексе! Сподіваюся, все там коло тебе гаразд і Боббі тебе не кривдить.

— Авжеж! — обізвався Алекс до картинки. — Сміхота, що тебе це цікавить.

— Отже, я повивчав трохи цю заковику зі зниклими кораблями. І натрапив на підозрілу схованку в районі 434 Хунгарії. Чи є в тебе шанс запопасти якийсь корабель? Якщо доведеться оформити оренду, то без вагань візьми з мого рахунку. Хотів би я, щоб ти скочив туди й глянув, чи й досі стирчить там припаркований-замаскований корабель, що зветься «Пау Кант». Його дані на транспондерному коді, який додаю.

Алекс зупинив перегляд. Засвербіла потилиця. Зниклі кораблі, пропащі кораблі! Невідчепний мотив на цілий день. Як тут не зненавидіти їх? Потираючи підборіддя, дослухав Голденове повідомлення до кінця. В цій справі бракувало багато чого, що варто б йому знати. Записи про «Пау Кант» не свідчили, чи належить він Марсові. Та й інших характеристик не було. Алекс поставив свій ручний термінал на запис, глянув у дисплей, чи пристойний, як на пілота, має вигляд, причесав чуприну пальцями й почав записувати свою відповідь.

— Привіт, капітане! Отримав твій запит про «Пау Канта». І подумав: не завадило б мати трохи більше інформації про нього. Тут мене закрутило дещо, то я трохи збитий з пантелику.

Та й описав Голденові те, що спіткало його й Боббі, але у світліших тонах, ніж відчував це насправді. Не вважав за потрібне лякати Голдена, бо й що той чоловік може вдіяти, щоб захистити його чи Боббі? Згадав тільки, що нападників начебто стривожила Алексова поява на марсіянській сцені, а решту деталей: про Боббіне й Авасаралине розслідування — опустив. Можливо, то така була в нього параноя,