Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

Усе ще не розуміючи, що відбувається, жінка розгублено кліпала очима. Туман у голові, а разом із ним і млосне, приємне відчуття розчинилися в чиїхось криках.

— Тарас?! — розлючено закричала Вероніка. — Якого біса ти тут робиш?

Тарас Кучеров дві секунди тому схопив за плечі Андрія, який нічого не підозрював, і штовхнув кудись углиб коридору, а тепер стояв, злісно стискаючи кулаки.

— Із тобою все гаразд, Вероніко? — хрипло запитав він. — Я побачив, як цей нелюд затягує тебе в дім, але не хвилюйся — я тепер поруч і не дам тебе скривдити!

— Що?! — хапала ротом повітря Вероніка. — Ти здурів?!

У цей момент із дальнього кута коридору вийшов Андрій. Він скидався на розлюченого ведмедя, якого розбудили від зимового сну.

— А ти не тільки вбивця, а ще й ґвалтівник?! — вишкірився Тарас.

— Що? Він не… — спробувала захистити Андрія Вероніка.

Андрій нічого не відповів на закиди Тараса. Він посунув на опонента із силою дикого звіра. У Тараса не було жодних шансів. Андрій наніс суперникові удар у щелепу, після чого той вилетів через вхідні двері й тяжко впав на ґанок. Але це не спинило чоловіка, він продовжив атаку.

— Андрію, зупинись! Ти ж його вб’єш! — кинулася навперейми Вероніка.

Чоловік нічого не відповів. Груди здималися, наче повітря роздирало його зсередини. Він перевів злісний погляд на Вероніку.

— Ти справді думаєш, що я на таке здатен? — придушено запитав він.

— Ти мені ребро зламав!!! — заволав Тарас ізнадвору.

Але Вероніка й Андрій були у своєму світі.

— До чого взагалі це питання?! — схопилася за голову жінка.

— Вероніко, викликай поліцію!!! — не вгавав Тарас.

— Я просто думав, що хоч ти мені віриш.

«О, то ми вже зовсім на інше перескочили».

— Андрію, у тебе, схоже, проблеми, — теж почала лютуватися Вероніка. — Якщо навіть звичайна фраза, дуже доречна, між іншим, у цій ситуації, викликає в тебе таку реакцію!

— Про що ти зараз?

— Про твою колишню дружину, звісно… Про яку ти думаєш навіть зараз, коли… коли ми ледь не…

Андрій знову замовк. Він відвернув погляд, а Вероніка торкнулася його руки.

— Я розумію, ти пережив, очевидно, таке, що й тяжко уявити. Але ти зациклений на цьому й сам того не помічаєш. Дозволь мені допомогти.

— Та викличте хоч лікаря! — репетував на порозі Тарас.

Андрій здригнувся і висмикнув свою руку.

— Не треба мене жаліти, я не мала дитина, — люто мовив він.

— Я і не збиралася, я просто…

— Вероніко… Іди…

— Ти мене проганяєш?

Чоловік нічого не відповів, в очах Вероніка побачила ті самі крижинки, що й під час першої зустрічі. На Андрієвому обличчі було стільки недовіри та образи, що в неї стислося серце.

«Як він тільки може?!» — у голові знову застрибали кольори.

— Я так розумію, що говорити тобі щось зараз даремно, — витиснула жінка.

Андрій відвернувся.

— Не забудь зачинити за собою двері, — прохрипів він.

Вероніка труснула головою, щоб відігнати кольори, відчинила двері навстіж, переступила через Тараса, який усе ще кидав на Андрія прокльони, і пішла геть.

Черговий зимовий вечір Мирослав провів на роботі. Сидів за столом, працюючи над судовим позовом. Робота була тяжка й вимагала багато уваги. Хлопець потер очі і, щоб хоч трохи відпочити, вирішив приготувати собі розчинної кави. Увімкнув електричний чайник і, слухаючи, як вода в ньому потроху починає шипіти, знову задумався про свідчення Наді Ластівенко.

Перше, що зробив Мирослав після її зізнань, — це попрохав Олесю не виходити з дому й намагатися не зустрічатися з Антоном Долею. На що його кохана дружина відповіла голосним «пхе!» і пішла до манікюрниці.

Тож решту дня чоловік намагався добитися від судді дозволу на арешт Антона Долі, розуміючи, що легше ізолювати злочинця від суспільства, ніж змусити дружину кілька днів посидіти дома.

Але й справа з дозволом на арешт не просувалася легко. Антонові довелося використати весь свій ораторський талант, щоб переконати суддю.