Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

Старий повернувся на бік, витягнув до неї тонку руку, запустив пальці у волосся і потягнув її до себе.

На такій відстані вона чітко бачила його очі. Вони були не сині. Серед їхньої синяви, немов краплі розплавленого золота, яскраво виблискували золоті цяточки.

Вишкіривши заляпані чорним зуби, Говард Дойл усміхнувся і припав до її губ. Ноемі відчула у роті його язик і слину, що вогнем пропікала їй горлянку. Старий присмоктувався щільніше, ззаду за голову їй тримав Вірджил.

Через кілька нескінченно довгих хвилин дідуган нарешті відпустив і Ноемі змогла відвернутися, вдихнути.

Заплющила очі.

В голові паморочилось, думки губилися. Хилило на сон. «Господи, — подумала вона. — Треба вириватись і тікати». Вириватись і тікати.

Роззирнулася. Коли очі призвичаїлись до темряви, побачила себе у якійсь печері. Крім неї, там були й інші. Чоловік біля неї прийняв від іншого кубок і випив з нього. Рідина обпікала йому рота, він ледве тримався на ногах, але решта сміялися і підбадьорливо плескали його по плечу. Коли він, чужинець для цих місць, з’явив­ся тут уперше, вони були не такі привітні — стриманіші. І не безпідставно.

Чоловік мав біляве волосся і сині очі. Чимось нагадував Говарда і Вірджила водночас — та сама форма щелепи і носа. Однак його одяг, взуття і все у ньому й людях, що оточували його в цій печері, вказувало на старі часи.

«Коли це було?» — подумала Ноемі. В голові паморочилось, та й шум моря відволікав. Ця печера що, на березі океану? Всередині було хоч в око стрель. Один із чоловіків тримав у руці ліхтар, але світла той давав зовсім мало. Решта продовжували підбадьорювати першого, ще двоє його підтримували. Він хитався.

Йому було недобре, але не через них. Він хворів, і вже давно. Лікар казав, що ліків від його недуги не існує. Надії не було, проте Дойл продовжував сподіватися.

Дойл. Так, це він. У цій печері Дойл.

Дойл помирав. У пошуках панацеї від невиліковної хвороби він приїхав у ці краї. Тільки замість паломництва до святих місць, прибув у цю забуту Богом печеру.

Спершу місцеві його не любили, проте були бідні, а він мав повний гаман срібла. Звичайно, боявся, що вони переріжуть йому горлянку і заберуть гроші, але що йому було втрачати? Втім, Говард пообіцяв заплатити більше, якщо ці люди виконають обіцянку і допоможуть йому.

Ясна річ, гроші вирішували не все. Важили і його знання. Усі тутешні бачили в ньому представника вищого виду. На його думку — в силу звички. «Хазяїне», — раз по раз вимовляли ці замурзані дикуни.

У кутку печери Ноемі побачила жінку. Вона мала тонке волосся і набрякле обличчя. Кістлявою рукою тримала шаль на плечах і з цікавістю дивилась на Дойла. Був там і жрець — дід, що стояв перед вівтарем їхньому божеству. З їхнього погляду це місце було святинею, тільки замість свічок стіни печери були вкриті люмінесцентними грибами, що підсвічували вівтар, на якому стояли миска з келихом і лежала купка кісток.

Дойл знав, що, якщо він помре, його кістки опиняться в тій купі. Але він не боявся, адже й так був уже ходячий мрець.

Ноемі потерла скроні. В голові наростав нестерпний біль. Примружилась, і печера затріпотіла, як вогник на вітрі. Намагаючись зосередитись на чомусь, перевела погляд на Дойла.

Дойл. Ще мить тому він насилу пересувався, мав неживе обличчя, але враз набув такого бадьорого вигляду, що здавався новою людиною. До нього повернулися сили, і здавалося, він готовий повертатись додому. Та він не поспішав. Провів рукою по шиї жінці, з якою їх обвінчали за обрядом її народу. Ноемі бачила, що йому неприємно торкатися жінки, але він продовжував усміхатися, змушуючи себе прикидатися.

Вони йому потрібні. Він хоче увійти до їхнього племені, стати одним з них, бо тільки так вони поділяться з ним всіма своїми таємницями. Вічне життя! Ось воно, просто тут, а ці дурні не розуміють. Використовують гриби для лікування ран і підтримки здоров’я, коли ж насправді вони годяться для чогось більшого. Він сам бачив. Доказ тому — жрець, якому вони так сліпо вірять. А чого не бачив — зрозумів сам. Скільки ж тут приховано можливостей!

Жінка не годиться — він знав це від самого початку. Однак удома Дойл мав двох сестер, що чекали на його повернення. Ось вони йому і допоможуть. Жрець казав, що це у нього, Дойла, в крові. А коли воно є у нього, то і в них також.

Ноемі стиснула скроні. Біль наростав, у очах плило.

Дойл. Він завжди мислив ясно. І навіть коли ослаб тілом, розум його не втратив гостроти. І ось нарешті й тіло його ожило, сповнилося силою і аж світиться бадьорістю.

Жрець розпізнав у ньому силу й сказав, що він — їхнє майбутнє; їм необхідний хтось такий, як він. Сам служитель був уже старий і непокоївся про майбутнє свого культу і його послідовників, котрі тільки й знали, що ритися в смітті від кораблетрощ і ходити в лахмітті. Ото й усе їхнє життя. Колись вони втекли сюди, шукаючи прихистку, і до цього часу якось виживали. Однак світ навколо змінювався.

Жрець був правий, аж занадто правий. Дойл дійсно планував великі переміни.

Старий потонув, наковтавшись води. Як просто все виявилось!

А далі були хаос, насильство, дим. Вогонь, всюди вогонь. А ці ж люди-бо вважали свою печеру неприступною фортецею. З припливом її відрізало від берега, й дістатися туди можна було тільки човном. Це був тихий, затишний сховок. І хоч жили вони в злиднях, зате мали безпеку.

Їх було три десятки проти нього самого, але вбивши жерця, він отримав над ними цілковиту владу. Став святим. Відтак змусив усіх мовчки стояти на колінах, а сам підпалив їхні клунки з пожитками. Печера сповнилась диму.

Човен. Він затягнув жінку в човен. До смерті перелякана, вона не пручалася. Тільки відчалили, вона пильно подивилась на нього, але Дойл відвернувся.

Він вважав її непривабливою. Направду, вона була просто огидна: з роздутим черевом і тупими очима. Але вона була необхідна йому: він сподівався мати з неї користь.

Мить — і Ноемі вже не з ним, як допіру. Це хтось інший, це жінка з розпущеним білявим волоссям, що спадає їй на плечі. Вона пошепки розмовляє з дівчиною:

— Він змінився, хіба ти не бачиш? Його очі стали іншими.

Дівчина похитала головою із заплетеною косою.

Ноемі зробила так само. Їхній брат повернувся з далеких мандрів, і в них є до нього багато питань, але він всіляко уникає відповіді. Жінка вважає, що з ним сталося щось лихе — ним заволоділо зло, однак дівчина твердить, що воно завжди було в ньому, сховане під шкірою.

«Я давно боялася зла. Боялась його».

Під шкірою. Нестерпно засвербів зап’ясток, і Ноемі опустила погляд на свої руки. Не встигла торкнутись, як її шкіра репнула, і з-під неї, як