Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

 Ліна втомлено зайшла в свій номер і важко плюхнулась на ліжко, але довго лежати собі не дозволила. Потрібно було прийняти душ, швиденько скласти речі і спатки, бо раненько потрібно прокидатися – виліт о сьомій годині.

 Вийшовши з душової, Ліна відчула себе краще – вода дивним чином забирає втому – і вже хотіла відкрити валізу, щоб складати своє добро, як почула на телефоні звук вхідного повідомлення. Дівчина глянула і, прочитавши, серце забилося частіше: «Спустись, будь ласка, до бару. Хочу з тобою поговорити»

 Варіантів хто б це міг надіслати було не багато. Власне, варіант був один.

 «Вже пізно. Я занята. Нам нема про що говорити» - надіслала.

 Відповідь не заставила себе чекати: «Я хочу поросити вибачення».

 Ліна застогнала. Потрібно іти, а то ще чого доброго сюди заявиться.

 Дівчина зняла рушник з голови, розгладила пальцями мокре волосся і в банному халаті пішла до нього.

 Вадим сидів за барною стійкою і перед ним стояли два бокали, очевидно, з білим вином. Ліна підійшла.

-          Я тут. Говори, що хотів.

 Він повернув до неї голову і очі спалахнули небезпечним блиском.

-          Оригінально ж ти вдяглася на побачення.

-          Ти про що взагалі? Давай без дурниць. Що ти хотів? Вже пізно, а мені ще речі збирати.

 Його погляд зм’як  і він взяв один з бокалів, а потім протянув його Ліні. Дівчина скептично глянула спочатку на вино, потім на Вадима, але його простодушний, щирий погляд заставив взяти запропонований напій. Вона сіла на крісло.

-          Хотів попросити вибачення за свою вчорашню поведінку і давай в знак примирення вип’ємо, - він підняв бокал вгору.

-          Я ще не вибачила, - дівчина уважно подивилась в свій бокал.

-          То в мене нема шансів? Горіти мені в пеклі? – кумедно кривляючи брови подивився їй в очі.

 Ліна посміхнулась.

-          Гаразд, вибачаю і тільки тому, що мені пора бігти.

 В його погляді з’явилось стільки ніжності, що дівчині перехопило подих і вона опустила очі знову до бокалу в своїх руках.

-          Ну що ж, вип’єм за примирення, - він підніс свій бокал до її і додав, дивлячись на скептичний погляд дівчини. – До дна.

 Ліна вдихнула. Вина було небагато, тож вона вирішила випити, щоб не вступати з ним в нову суперечку. Присмак в напою виявився дивним і своєрідним, але яких тільки сортів його в Італії нема.

 Вона перевела погляд на чоловіка поряд, а той сидів з майже повним бокалом, поволі смакуючи вино.

-          Ти ж говорив до дна?

-          Так. Тобі. Пригадую ти поспішала? – просто сказав він.

 Ліна підозріло глянула на його абсолютно спокійний, безтурботний, навіть переможний вираз обличчя і, списавши свої химерні відчуття на перевтому, заговорила до Вадима:

-          Так, поспішала. Тож якщо дозволиш, я піду, - вона сповзла з барного крісла, але на півдорозі до виходу розвернулась і додала. – Цікаво було тебе побачити. Щасти тобі.

 Вона зустрілась поглядом з його задумливим, м’яко посміхнулась, розвернулась і пішла.

-          До побачення, - долинуло їй вслід.

 Ліна гірко посміхнулась пришвидшуючи хід.

 Зібрати речі так і не вдалося. Втома, випите вино далися в знаки і дівчина непереборно, нестерпно захотіла спати. Вона виставила будильник на пів години раніше ніж планувала, щоб зранку зібратись, після чого безсило завалилась на ліжко.

 Прокидатися зранку було важче ніж зазвичай. Ліна лежала в ліжку і не могла розплющити налиті свинцем очі. В’язкий дрімотний стан не покидав тіла. Здавалося, наче сон знову намагається затягнути її в свої липкі обійми. Свідомість вступаючи в свої права почала підкидати логічні думки: будильник ще не дзвонив? я прокинулась швидше? чому світло в кімнаті таке яскраве? о четверті ранку ще ж темно. Остання думка заставила миттєво розплющити очі. Невже вона проспала! Дівчина різко підвелась і сіла на край ліжка. Вона хотіла взяти телефон, щоб подивитися на годину, але застигла від жаху.

 Ліна зрозуміла, що знаходиться не у своєму готельному номері.