Читати книгу - "Трилогія смерті"

Коли хвилин через десять вона вийшла з води, засапана й розшаріла, я загорнув її у великий рушник і легенько обняв за плечі.

— Коли вже ви заплачете? — спитав нарешті.

— Дурнику, — відказала вона, — а що ж я оце робила? Як немає напохваті океану, то й басейн згодиться. А як і басейну нема, пустіть душ. І плачте собі, голосіть, ридайте скільки завгодно, нікого ви не потурбуєте й ніхто вас не почує. Думали коли-небудь про таке?

— Ні, ніколи, — із благоговійним трепетом відповів я.

О четвертій ранку Констанс, відчинивши двері ванної в нашому бунґало, побачила, що я стою й безтямно дивлюся на душ.

— Давайте, — мовила вона лагідно. — Ну ж бо. Спробуйте.

Я став під душ і на повну потужність пустив воду.

Об одинадцятій ранку ми проїхали через Венецію, поглянули на канали, затягнуті слизькою зеленою плівкою, поминули напівзруйнований поміст, побачили чайок, що ширяли в тумані, крізь який не пробивалось ані промінчика сонця, і хвилі прибою, такого млявого, що його ледь було чути, наче звук загорнених у чорну матерію жалобних барабанів.

— Гори воно все вогнем, — сказала Констанс. — Підкиньте п’ятака. Зіграємо у чіт чи лишку. Якщо випаде число — їдемо на південь, до Тіхуани, а як ні — то на північ, до Санта-Барбари.

— Нема у мене п’ятака, — озвавсь я.

— О господи… — Констанс пошукала в сумочці, дістала двадцятип’ятицентовика й підкинула його в повітря. — Чіт!

Над полудень ми вже домчали до Лагуни, але аж ніяк не з ласки дорожньої поліції — вона просто проґавила нас.

Ми сиділи у відкритому кафе на скелі, що височіла над пляжем готелю «Віктор Гюго», й потягували подвійні мартіні.

— Ви бачили колись «Уперед, мандрівцю»?

— Разів десять, — відповів я.

— Оце ж тут сиділи й снідали закохані Бетт Дейвіс і Пол Генрід у перших кадрах фільму. Тоді, на початку сорокових, сюди часто виїздили для зйомки. Ви сидите в тому самому кріслі, в якому спочивала Генрідова гепа.

О третій ми проїхали Сан-Дієґо, а рівно о четвертій спинилися перед ареною бою биків у Тіхуані.

— Витримаєте це видовище? — спитала Констанс.

— Спробую, — відказав я.

Ми додивилися до кінця три бої, вийшли у сонячне надвечір’я, випили ще по мартіні й з’їли добру мексиканську вечерю, а тоді поїхали назад, на північ, завернули на острів до готелю «Коронадо» й спостерігали там захід сонця. Сиділи не розмовляючи й дивились, як сонце котиться до обрію і старовинні вікторіанські вежки та свіжопофарбовані білі стіни готелю беруться рожевою барвою.

Дорогою додому ми спинились у Дельмарі й мовчки, час від часу беручись за руки, скупалися у хвилях прибою.

Опівночі машина спинилася перед африканським маєтком Крамлі.

— Одружуйтеся зі мною, — сказала Констанс.

— У наступному житті, — відказав я.

— Еге ж. І то добре. Бувайте.

Коли вона поїхала, я рушив стежкою до будинку.

— Де вас носило? — зустрів мене у дверях Крамлі.

— Дядечко каже: геть, негіднику! — мовив я.

— Тітонька каже: заходьте, прошу, — відповів Крамлі.

У руці в мене опинилося щось холодне — бляшанка пива.

— Боже милий, — сказав Крамлі. — На вас страшно дивитися. Йдіть сюди.

Й обняв мене за плечі. Я й подумати не міг, що Крамлі здатен когось обняти, навіть жінку.

— Обережно, — мовив я. — Мене зроблено зі скла.

— Мені сказали ще вранці, один приятель з управління… Співчуваю вам, синку. Я знаю, ви були добрі друзі… Той список при вас?

Ми вийшли у джунглі, де тишу порушували тільки цвіркуни, та ще звідкись із будинку долинали тихі акорди гітари Сеґовії, сповнені туги за давноминулими днями, коли над Севільєю по сорок вісім годин підряд світило сонце.

Я знайшов у кишені свій безглуздий зім’ятий список і подав його Крамлі.

— А чого це ви надумали?

— Та так щось, сам не знаю, — відповів Крамлі. — Ви збудили у мені цікавість.

Він сів і почав читати.

Старий у лев'ячій клітці. Вбитий. Чим — невідомо.

Жінка з канарками. Налякана до смерті.

П’єтро Массінелло. У в’язниці.

Джиммі. Втопився у ванні.

Сем. Помирає від алкогольного отруєння.

Фанні.

(І вже сьогодні від руки: Задихнулася.)

Дальші ймовірні жертви:

Сліпий Генрі.

Енні Оуклі, хазяйка тиру.

А. Л. Шренк, психіатр-дурисвіт.

Джон Вілкес Гопвуд.

Констанс Реттіґан.

Містер Шейпшейд. (Від руки дописано: Ні, його викреслити.)

Я.

Крамлі перевернув список, покрутив його в руках, тоді знов перебіг очима.

— Ну й звіринець ви зібрали, хлопче. А чого ж мені не знайшлося місця у вашій виставі?

— Усі ці люди так чи так надломлені. А ви? У вас є щось схоже на самозарядний акумулятор.

— Це тільки відколи я познайомився з вами, синку… — Крамлі замовк і почервонів. — О Боже, стаю сентиментальним. Тоді чому ви вписали до списку себе?

— Я смертельно переляканий.

— Воно так, але ж і ви маєте отой самозарядний акумулятор, і він працює справно. За вашою логікою, це має вас захищати. Що ж до всіх цих людей… Вони так квапливо, без оглядки, тікають, що неминуче попадають у прірву.

Крамлі знову покрутив у руках список й, уникаючи мого погляду, став читати його вголос.

Я зупинив його.

— Ну?

— Що «ну»? — запитав він.

— Далі чекати не можна, — сказав я. — Загіпнотизуйте мене, Крамлі. Ради всіх святих, Елмо, приспіть мене.

— Господи Боже! — зітхнув Крамлі.

— Ви повинні це зробити не відкладаючи, цієї ж ночі. Просто зобов’язані.

— Ох ти ж Господи… Ну гаразд, гаразд. Сідайте. Чи лягайте. Світло вимкнути чи як? Та дайте мені випити чогось міцного!

Я побіг, приніс два стільці й поставив їх один за одним.

— Це — той великий нічний трамвай, — пояснив я. — Я сідаю отут. Ви — позаду.

Я знову збігав до кухні й приніс Крамлі склянку віскі.

— Треба, щоб від вас тхнуло так само, як від нього.

— От за цю допомогу красно дякую, — Крамлі хильнув зі склянки й заплющив очі. — Зроду не робив нічого безглуздішого.

— Мовчіть і пийте.

Він спорожнив склянку. Я сів. Тоді, про щось згадавши, підхопився й пустив один з африканських записів Крамлі — зливу в саванах. І враз по всьому будинку й навколо великого червоного трамвая залопотів дощ. Я вимкнув світло.

— Отак. Чудово.

— Закрийте рот і заплющте очі, — звелів Крамлі. — Господи, я не знаю, як це робиться!

— Цсс. Тихо, — сказав я.

— От-от, цсс. Тихо. Ну гаразд, синку. Засинайте.

Я пильно дослухався до його голосу.

— Поїхали помалу, — протягло говорив Крамлі, сидячи позад мене у трамваї тієї