Читати книгу - "Трилогія смерті"

Ми вклякли біля неї, пошепки чи подумки про щось благаючи. Стояли на колінах, наче двоє молільників, двоє розкаяних грішників, двоє зцілителів, простягши до неї руки, так ніби це могло зарадити. Ніби самими своїми дотиками ми могли повернути її до життя.

Але Фанні лежала нерухомо, втупивши погляд у стелю, немовби хотіла сказати: «Як дивно, чого це стеля у мене перед очима й чом я мовчу?».

Усе було дуже просто і страшно. Фанні впала, чи хтось її штовхнув, і не змогла підвестися. Впала й лежала отак серед ночі, аж поки власна вага стиснула її й задушила. Не треба було ніяких зусиль, щоб не дати їй повернутися на бік. Не треба було пускати в діло рук і душити її. Ніякого насильства. Тільки постояти над нею і впевнитися, що вона не перекотиться, щоб упертись у підлоту й, хапаючи ротом повітря, зіпнутись на ноги. Усього хвилину чи дві, аж поки зупиниться дихання й оскліють очі.

«Ой Фанні! — безгучно стогнав я. — Ой Фанні, — голосив я, — що ти собі зробила?!»

До мене донісся ледь чутний шурхіт.

Я крутнув головою і втупив очі туди.

Диск старенького пружинного патефона Фанні ще обертався, зовсім повільно, поступово спиняючись. Але обертався. А це означало, що всього п’ять хвилин тому вона накрутила його, поставила платівку і…

І пішла відчинити двері у темряву.

Патефонний диск обертався. Але платівки на ньому не було. «Тоска» зникла.

Я кліпнув очима, а тоді…

Почулося швидке дріботіння.

То Констанс підхопилася на ноги й, давлячись, бігла через кімнату. Бігла до сітчастих дверей балкона, що дивився на захаращений мотлохом пустир, за яким здіймався Банкер-Гілл, а навскоси через вулицю була більярдна, звідки цілу ніч раз у раз долинав гучний сміх. Перш ніж я встиг зупинити Констанс, вона вискочила за двері й кинулась до балюстради.

— Констанс! Ні! — заволав я.

Та її просто занудило, й вона, перехилившись через балюстраду, вивергала із себе той давлючий клубок, і мені страшенно хотілося зробити те саме. Але я прикипів до місця й тільки дивився то на неї, то на велику гору, біля якої малими підгірками щойно стояли на колінах ми із Констанс.

Нарешті Констанс випросталась.

Я повернувся та, обминувши Фанні, не знати навіщо перейшов кімнату й відчинив білі дверці. На обличчя мені впало холодне тьмяне світло.

— Господи Боже! — гукнула Констанс від балконних дверей. — Що ви там робите?

— Фанні сказала, — відповів я неслухняними вустами, — «Як щось станеться, заглянь у холодильник»…

В обличчя мені війнуло могильним холодом.

— …От я і заглядаю.

Нічого, звісно, у холодильнику не було.

Чи, власне, там було аж надто багато чого. Усілякі желе, варення, майонези, салатні соуси, маринади, стручки мексиканського перцю, солодкі сирки, булочки, масло, варене м’ясо — справжній склад холодних делікатесів. Досить було повести поглядом, щоб побачити й неосяжне тіло Фанні, й ті засоби, з допомогою яких його було замислено й неухильно побудовано.

Я знов і знов роздивлявся на все це добро, намагаючись добачити те, що мала на думці Фанні. О Боже, подумав я, що я шукаю? Невже відповідь тут, у холодильнику? Я мало не сягнув туди рукою, щоб вигребти на підлогу всі ті варення та желе. Вже аж на півдорозі спинився.

Ключ до розгадки був не тут, а коли й тут, то я його не бачив.

Я гірко, болісно застогнав і захряснув дверці.

Патефонний диск, з якого зникла «Тоска», нарешті зупинився.

Комусь треба піти викликати поліцію, подумав я. Комусь?

Констанс знову вибігла на балкон.

Мені.

Над третю годину ночі було по всьому. Полісмени приїхали, всіх опитали, записали імена, і великий будинок ураз прокинувся, неначе хтось зчинив у підвалі стрілянину, а коли я вийшов на вулицю, край тротуару вже стояв автофургон із моргу, й обслуга прикидала, як винести Фанні з помешкання, спустити сходами й повантажити у машину. Я потерпав, щоб вони не побачили в закутку ящик від піаніно, який Фанні жартома призначила собі на труну. Та вони не побачили. Одначе Фанні мала залишитись у своїй кімнаті до світанку, поки вони приїдуть місткішим фургоном і з більшими ношами.

Гірко було покидати її там саму серед ночі. Але полісмени не дозволили мені лишитися. Зрештою, це був звичайнісінький випадок, цілком природна смерть.

Коли я спускався сходами, у будинку вже зачинялися двері й гасло світло, як ото, бувало, пізніми вечорами в кінці війни, коли останній струмочок конги, геть виснажившись, розтікався кімнатами і спливав сходами на вулицю, а мене чекала самотня прогулянка через Банкер-Гілл і вниз, до трамвайної станції, звідки я мав їхати крізь грозу додому.

Констанс Реттіґан, згорнувшись клубочком, тихо лежала на задньому сидінні свого лімузина й дивилася невидющими очима перед себе. Почувши, що я відчиняю задні дверцята, вона сказала:

— Сідайте за кермо.

Я заліз за кермо.

— Відвезіть мене додому, — кволо промовила вона.

Я довгу хвилю сидів мовчки, а тоді сказав:

— Не можу.

— Чому це?

— Я не вмію водити машини, — відповів я.

— Що?!

— Так досі й не навчився. Та й потреби не було, — язик у мене насилу ворушився, наче був свинцевий. — Коли це письменник міг дозволити собі мати машину?

— О Боже… — Констанс ледь спромоглася звестися, немов людина з тяжкого похмілля. Тоді, спотикаючись, як сліпа, поволі обійшла машину й махнула мені рукою.

— Посуньтеся.

Вона сяк-так зрушила машину з місця. Цього разу ми повзли зі швидкістю десять миль на годину, так ніби стояв густий туман і вже за два-три кроки попереду нічого не було видно.

Заїхали ми недалеко — тільки до готелю «Амбасадор». Констанс повернула туди й загальмувала саме в ту мить, коли з ресторану виходила остання суботня нічна компанія, у карнавальних шапочках і з повітряними кульками в руках. Над нами згасали світні літери реклами. Я побачив кількох музикантів, що поспішали додому зі своїми інструментами.

Констанс там усі знали. За кілька хвилин ми записались у книзі й отримали ключ від бунґало в готельному саду. Ніяких речей у нас не було, та цього ніхто наче й не помітив. Хлопець-посильний, що повів нас до нашого пристановища, дивився на Констанс так, немов ладен був понести її на руках. Коли ми ввійшли до кімнати, Констанс запитала його:

— Півсотні доларів вистачить, аби роздобути ключ і відімкнути нам плавальний басейн?

— Знайти ключ не так просто, — відказав хлопчина. — Але плавати о цій годині ночі…

— Саме моя година, — мовила Констанс.

За п’ять хвилин над басейном засвітилися лампочки, і я сидів на бортику й спостерігав,